Віктор Іванович Положій - Сонячний вітер

грандіозність завдань, ніби облущувала буденність; вони поставали у повній своїй духовній і фізичній красі, схожі на прекрасні живі пам’ятники, підняті вершиною подвигу. Горбач любив одних і других. Він пройшов через це: через хвилю першого героїзму до його повсякденного виявлення — виконання обов’язку.

І ця красива жінка летіла не вперше, і її також ніхто не проводжав. Дивився, як вона перебирає кнопки. Час було йти. Горбач уже подумки ступив перший крок. Тіло напружилось. Аж в горлі перехопило, так гостро майнула думка: яка незміряна і холодна безодня ляже між двома живими клубочками тепла…

Він швидко збіг на перший поверх, зайшов у приміщення для службовців, набрав шифр, безшумно розсунулася стіна, ступив до кабіни ліфта, стіна зсунулася. Земля залишалася за стіною, він міг не торкатися підлоги, висіти в повітрі, знав, що хвилинна невагомість вмотивована психологами, але хотів вірити, що його тримає в. невагомості відчуття, породжене біля красивої тридцятилітньої жінки, і хотів мати його завжди.

Він так і залишився єдиним пасажиром автобуса до самого аеропорту. Шофер зупинив машину якраз навпроти входу, і він почув шелест шин об асфальт. Осміхнувся сам до себе: дорогою не прислухався, а тут, коли автобус зупинився, раптом зауважив цей звук. Піймав хвіст звуку тоді, коли вже звук зник. Він осміхнувся і з цього.

В Борисполі було прохолодніше, ніж у місті. Над фасадом сочилося світло, схоже на зимовий нерухомий туман. У таксі, на зупинці, горіли зелені вічка, яскраві, ніби Венера в першій половині січня, коли мороз уночі кристалізує небозвід. Раз-по-раз злітали літаки, несучи в собі сотні незнайомих людей, з якими він ніколи не зустрінеться, а життя їхнє довірялося глибокому куполу неба.

Раптом він відзначив, що прибув до аеропорту вночі вдруге в житті. Правда, раз сідав пізньої пори в Талліні. Але то не рахувалося. З моря дув пронизливий вітер, несло сніг по бетону, і він, зійшовши з трапу, скімлився, зіщулився і, окрім білої пелени, у світлі прожекторів не бачив нічого. Коли те було!

А він любив найбільше аеропорти вночі! Перші відвідини вже губилися в дитинстві. Вони, хлопці його віку, працювали літом у колгоспі, заробили екскурсію до Одеси і в дорозі зупинилися на ніч у Борисполі. Керівник групи повіз показати їм недавно відкритий аеропорт, котрий, видається тепер, був завжди.

І ще далеко від. аеропорту він захвилювався. За лісопосадкою починалося поле аеродрому. Рівними лініями, наче відзначаючи ланки на бурякових плантаціях, безконечних, як червневий день, коли помагав матері на проривці (і коли ж те було…), засвітилися червоні ліхтарі. Порожньо було в тому великому полі. Вдалині, на узвишині, в надвечір’ї крутився самотній локатор. Він бачив локатор вперше. Низька руда трава росла у тому полі ніби ще з часів половців. Він відчув, що вона жорстка на дотик, дуже рідко торкалася її коса — бо це був край зони, трава нікому не заважала.

Серед дикої трави губилися злітні смуги, означені крапками ліхтарів. І небачені лайнери бігли по них, наповнюючи простір реактивним (вперше! вперше!) ревінням. І в небі висіли літаки, заходячи на посадку.

Лайнери ті з’явилися, коли зникло відчуття дикості поля, самотності локатора; ніби їх одразу всіх звідкись випустили. Цей перебіг спогадів схвилював його — новітні на той час ТУ чимось нагадували космічні крилаті ракети. А ракети його завжди хвилювали— таємницею швидкості, що дозволяла глибше зануритись в нескінченний світ, дозволяла більше увібгати світу в обмежене життя однієї людини; як в ось його життя.

В самому аеровокзалі йому чомусь тоді нічого не врізалося в пам’ять. Був Мов неприкаяний.

Він найбільше любив нічний аеропорт і оце вдруге в житті прибув до нього саме в потрібний час. (Ні, тоді вони приїхали раніше, ніч застала їх уже тут). Він, так само, як і тоді, хотів одразу ж проминути перший поверх, піднятися сходинками на другий, під купол. Стримався, бо запитав себе: може, та він не аеропорт нічний любить (бо ж до ладу ще його й не бачив, якусь красиву мрію любить, та й годі!), а просто шкодує за невідворотно втраченим, як то кажуть, босоногим дитинством? Це ймовірніше, бо спогади дитинства викликаються прихованим жалем за вже прожитим. Може, й не так. От коли б на тодішні роки та нинішній розум!.. Тому й жаль — від неможливості повернутися. І на оте “якби” всі гріхи й списуємо… Але він ще не помічав у собі спалахів пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті із дитячих літ, рідко що коли спливало в пам’яті.

На роботі (видавництво) йому часто доводилося читати описи про босоноге дитинство. І часто там обмусолювались городи, стріхи, горобці, річка, риба, ципки на ногах, корова Квітка з добрими очима, пес Бровко, тобто весь необхідний реквізит “сповідальної” прози. Він не міг цього редагувати, бо це все було — він вірив і знав — у дитинстві авторів; тільки блідо зауважував їм про штампи, хоч автори завжди перемагали його доказами реальності: було! Він думав тоді, яке дитинство згадуватиме сьогоднішній першокласник, що вже оперує іксами й нерівностями, від’ємними величинами, завантажений у технічних гуртках, на різноманітних факультативах так, що день його видається безпросвітним накопиченням інформації. І для сьогоднішнього першокласника вже не існує отакого реквізиту дитячої прози!..

Він сміявся з тих, що говорили, що сучасні діти не мають дитинства. Знав, що набування необхідних емоцій, отого душевного запасу, просто переінакшилось. І дурниці, що психічне життя притуплюється, а людина автоматизується. Науковий пошук несе в собі такий заряд позитивних емоцій, що “босоногість” і “ципки” нишкнуть у порівнянні з ними; те все, мінливе і зовнішнє, замінюється тонким інструментом внутрішньої гармонії. І від цього нікуди не подінешся — їм по-своєму жити, хоч матимуть багато незрозумілого, невідкритого, падінь і трагедій.

І сьогоднішній школяр буде колись повертатися в дитинство на асоціаціях, тільки інших: в нього — аеропорт, в них — щось своє.

Упіймав себе на тому, що стоїть і оглядає залу, нічого не помічаючи, а на вустах застигла посмішка. Що ж, він любить аеропорт чи шкодує за прожитим? Я люблю нічний аеропорт у своїй юності, ось що. Я не втратив, я знайшов. Мені немає за чим шкодувати, шмат життя не відколовся від мене, це завжди зі мною.

Йому стало легко й спокійно. Зовсім протилежно тому відчуттю, яке пережив колись у маленькому автобусі, їдучи з дому до Києва на навчання. Тоді прийшла думка, що ось так завжди їздитимуть автобуси, житимуть люди, літатимуть на інші планети, все буде, а тільки прийде