Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

Коли жінка повернулася в кухню, Роберт Кінкейд перепаковував рюкзаки. Франческа зауважила, як старанно й уміло він це робить. Кожна річ явно мала своє місце, куди й була покладена. Чоловік уже допив свою пляшку й відкрив ще дві, дарма що в неї ще лишалося пиво. Жінка закинула голову й проковтнула рештки пива, простягши порожню пляшку Кінкейдові.

– Я можу чимось допомогти? – запитав він.

– Принесіть кавун з ґанку й кілька картоплин з відерця надворі.

Роберт рухався з такою легкістю, що жінка була приємно вражена: він вийшов на ґанок і швидко повернувся з кавуном під пахвою і чотирма картоплинами в руках.

– Досить?

Жінка кивнула, подумавши, яким примарним він їй видається. Він поклав усе на кухонний стіл біля раковини, де Франческа чистила городину, й сів на свій стілець, відразу закуривши.

– Чи довго ви тут пробудете? – запитала вона, не відриваючи погляду від овочів у своїх руках.

– Поки що не знаю. Я можу й не квапитися: на мости мені дали три тижні. Тож, гадаю, стільки, скільки буде треба, щоб усе зняти якнайкраще. Може, тиждень.

– Де ви зупинились? У місті?

– Так. Там є котеджний комплекс, щось на кшталт мотелю. Я вселився туди тільки сьогодні вранці. Навіть речей не встиг розпакувати.

– Мотель – це єдине місце, де можна зупинитися. Щоправда, місіс Карлсон ще бере квартирантів. А от ресторани тут – справжнє розчарування, особливо для людей з вашими вподобаннями в їжі.

– Знаю. Звичайна історія. Однак я навчився викручуватись. У цю пору року все не так погано: я можу знайти свіжі продукти в крамницях і в придорожніх торговців. Хліб і ще якісь дрібниці – от, власне, і все, що мені треба. Але я дуже вдячний, коли отак запрошують. Це надзвичайно приємно.

Вона потяглася вздовж стола й увімкнула маленьке радіо лише з двома програмами. Його динаміки були затягнуті рудуватою тканиною.

– «А час – в моїй кишені, погода – спільник мій…» – заспівав голос під гітару, що схлипувала на другому плані.

Франческа притишила звук.

– Я дуже добре нарізую овочі, – сказав він.

– Гаразд, ось вам дошка, ніж у шухляді внизу. Я хочу їх потушкувати, тож краще нарізуйте кубиками.

Він стояв за два кроки від неї, опустивши очі й кришачи моркву, капусту, пастернак та цибулю. Франческа чистила картоплю над раковиною, гостро відчуваючи коло себе чужого чоловіка. Вона ніколи раніше не замислювалася, що, чистячи картоплю, треба робити стільки скісних рухів ножем.

– Ви граєте на гітарі? Я помітила футляр у вашій автівці.

– Зовсім трохи. Вона – мій компаньйон, якщо можна так сказати, не більше. Моя дружина виконувала народні пісні задовго перед тим, як цей стиль став популярним. І мене до цього привчила.

Франческа злегка скулилася на слові дружина. Чому, вона й сама не знала. Він мав право бути одруженим, але це до нього чомусь зовсім не пасувало. Вона не хотіла, щоб він був одружений.

– Вона не витримала довгих відряджень, коли мене не було вдома місяцями. І я її не звинувачую. Вона пішла від мене дев’ять років тому. За рік надіслала документи на розлучення. Дітей ми не мали, тож процедурі ніщо не заважало. Одну гітару вона забрала, а другу, дешевшу, лишила мені.

– Ви щось знаєте про неї?

– Ні, нічого.

Він замовк, і Франческа більше ні про що не запитувала. Однак вона відчула якусь егоїстичну полегкість і знов здивувалася, чому це взагалі її хвилює.

– Я двічі був в Італії, – промовив він. – Звідки ви родом?

– З Неаполя.

– Ні, туди я так і не дістався. За першим разом їздив північними регіонами, уздовж річки По. Знімав там. А за другим – був на Сицилії.

Франческа й далі чистила картоплю. На мить вона згадала Італію, не перестаючи відчувати присутність Роберта Кінкейда.

Хмари відпливли на захід, розбивши сонячне сяйво на промені, й розтяглися врізнобіч. Він визирнув у вікно над раковиною й сказав:

– Боже світло. Компанії, що виробляють календарі, люблять таке. І численні релігійні журнали теж.

– Ваша робота видається мені цікавою, – промовила Франческа.

Вона відчувала потребу підтримати нейтральну розмову.

– Так і є. Я дуже люблю свою роботу. Люблю дорогу, люблю творити картини.

Вона завважила, як він сказав слово «творити».

– Ви творите картини, а не просто знімаєте?

– Авжеж. Принаймні я так ставлюся до свого діла. Ось у чому різниця між фотографами-аматорами й тими, хто заробляє цим на життя. Коли я закінчу працювати над мостом, який ми сьогодні бачили, на фотографіях буде зовсім не те, що ви думаєте. Я завжди творю картину: міняю об’єктиви, знімаю з різних ракурсів, обираю загальну композицію. А найчастіше поєдную це все. Я не можу сприймати речі такими, якими вони є. За їхньою допомогою я прагну передати свій світогляд, розкрити свою душу. Намагаюся в образах віднайти поезію. Журнал, звичайно ж, має власний стиль і вимоги, які я поділяю не завжди. Правду кажучи, майже ніколи не поділяю. І це дратує видавців, хоч саме їм вирішувати, що потрапить на сторінки, а що ні. Гадаю, журналісти просто потурають смакам своїх читачів, а хочеться, щоб час від часу вони кидали публіці виклик. Я кажу їм про це, а вони сердяться. Ось у чому проблема, коли заробляєш на життя мистецтвом. Працюєш на ринок, а він – масовий ринок – покликаний задовольняти посередні смаки. Там панують цифри. Така реальність. Але, як я вже казав, це дуже обмежує. Журнал, щоправда, дозволяє мені залишати в себе невикористані знімки, тож принаймні я маю цілі теки власних фотографій, які мені подобаються. І коли-не-коли якийсь інший журнал купує одну-дві з них. Або я можу написати статтю про навідані місця й дібрати до неї сміливішу ілюстрацію, ніж ті, що їх полюбляє «Нейшенел джіоґрафік». Іноді в мене виникає бажання написати нарис під назвою «Переваги дилетантства» для всіх, хто мріє заробляти на життя мистецтвом. Ринок знищує творчу пристрасть більше, ніж щось інше. Чимало людей хоче бачити перед собою безпечну картину світу. Люди прагнуть безпеки – журнали й виробники дають їм цю безпеку, дають відчуття однорідності, дають щось знайоме і зручне, не кидаючи викликів. Зиск, передплати і таке інше підгортають під себе мистецтво. Усіх нас женуть батогом по великому колу одноманітності. Прихильники ринку завжди згадують когось під назвою «споживачі». Так і уявляю собі портрет маленького товстуна в обвислих шортах-бермудах, у гавайській сорочці й солом’яному капелюсі, прикрашеному пивними кришечками, який стискає повні жмені доларів.

Франческа тихо засміялася, подумавши про безпеку і комфорт.

– Проте я