Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

залишати?! Буде нахабі наука! — Данило вдягнув бриля й підійшов до дверей. — Коли, буває, кікімора прийде — бийте її мітлою!

— А де мітла? — озирнулася Калина.

— Немає? — розчаровано запитав від порога домовик. — Згоріла, видно… Ну тоді просто бийте!

Племінниця відьми

Рано повечерявши смажениною, Годвін засумував. Шлунок ще був неповним і невдоволено буркотів. Дракон припав до дверей і крізь щілину спостерігав, як потихенько засинає село. Прогнали корів, із поля поверталися люди, співаючи пісень. Почала спадати ніч. Де-не-де в маленьких віконцях заблимало світло.

Калина, яка весь час розмовляла з Данилом про лікувальні властивості лісових рослин, злізла з напівзруйнованої нетопленої печі та підійшла до Годвіна.

— Час, — дівчина поклала йому на спину лілейно-білу руку.

— Час! — кивнув дракон і обережно виліз із хати.

За ним вийшли мавка й домовик.

— Не бійтесь, якщо брехатимуть собаки, — попередив Данило. — Тільки швидко йдіть: домівка відьми аж на іншому кінці села, за вигоном.

Зачудовано роздивляючись на всі боки, Годвін і Калина ледве встигали за прудким домовиком. Невдовзі віддалік від інших хат, під високою старою ялиною, розгледіли вхід до землянки. Годвін кинувся до дверей, але Данило зупинився й дивно захропів.

— Що сталося? — зазирнула йому в очі Калина.

— Боюся. Ніколи з відьмами не знався і знатись не хочу…

— Ми тільки запитаємо, — підбадьорив його Годвін.

— Ой, щось недобре в мене передчуття…

— Годі! — прикрикнув Годвін і постукав у двері. — Можна увійти?

Ніхто не відповів.

Годвін ривком відчинив двері. У землянці було дуже темно. На порозі раптом з’явився обрис ЧОГОСЬ, схожого на людину, але з двома головами. Більша голова поросла невеличкими зміями, а друга — малесенька — сяйнула на гостей зеленими очима.

— НУ ЧОГО ВАМ УСІМ ВІД МЕНЕ ТРЕБА?! — закричало страхіття жіночим голосом.

— Та нам… — ледве видихнув Годвін.

— А щоб тебе Перун побив, нечиста сило!!! — заверещав Данило й кинувся навтьоки.

— Тю, скажений! — фиркнуло чудовисько. — Диви, дракон і мавка — от чудасія! Чого припхалися?!

— Та ми… власне… вибач… ми за порадою…

— Вас заносити чи самі зайдете? — буркнуло страховище і зникло в темряві кімнати.

Калина з Годвіном увійшли, налякано притискаючись один до одного. Двері за ними зачинилися.

— Зараз світла дам! — у руках чудовиська спалахнула лучина.

— Великий Геліодоре! — полегшено скрикнув Годвін. — Як ти нас налякала!

— Чим же? — невисока смаглява дівчина з нечесаним кучерявим волоссям гладила чорну кішку, яка сиділа в неї на плечі.

— Так… здалося… неважливо… А ти, — Годвін скоса поглянув на дівчину, — ти — відьма?

— А яке твоє діло?! — спалахнула рум’янцем господиня.

— Розкажи мені, що ти знаєш про квітку папороті! — попросив Годвін.

— Гроші є?

Дракон вказав на камінь у себе на грудях.

— Малувато… Ну добре. Ти хто і звідки?

— А яке твоє діло?! — передражнив її Годвін.

Дівчина посміхнулася, блиснувши карими очима, підійшла до казанка, в якому кипіло темнувате пійло. Вона зняла з гачка дерев’яну ложку з довгим держаком, помішала вариво, спробувала на смак і скривилася.

Калина тим часом роздивлялася відьмину халупку. Вздовж стін стояли широкі лави, посеред кімнати — стіл на трьох ніжках. Під стелею висіли всілякі трави і гриби, у діжечці в кутку кімнати причаїлися великі жаби.

— Мене звуть Ольга, — після довгої мовчанки відрекомендувалася дівчина.

— Годвін.

— Калина.

— У вас є час? — запитала дівчина.

— У тебе немає! — сказав Годвін.

— Тобто? — підняла брову Ольга.

— На селі кажуть, що сьогодні вночі спалять тебе за знищений хліб.

— Мене? — зблідла дівчина. — То не я зробила!

— Їм байдуже!

Ольга потерла лоба, невідривно дивлячись на казанок.

— Ось тому й не хотіла я бути відьмою, — тихо сказала вона.

— Чому ж стала? — здивувався Годвін.

— Мене не питали, — зітхнула Ольга й сіла на лаву. — Чаклун не може померти, якщо не передасть свої вміння. Тітка знала, що я не хочу продовжувати її справу, але до смерті так і не знайшла собі учня. Коли відходила, попросила води. Я подала їй глечик, вона напилася, тицьнула мені його в руки й мовила: «Усе забирай!» Не встигла я ворухнутись, як вона вже не дихала, а я відчула в собі цю проклятущу силу…

— То що робитимеш?

— Що тут зробиш? — здвигнула плечима Ольга. — Тікатиму. Я ще мало знаю й умію, тому цілий натовп бовдурів мені не вгамувати. Оселюся десь в іншому селі, заживу як людина…

— А зможеш?

— Що?