Майн Рід - Вершник без голови

а поряд у кутку — великий обплетений лозою бутель, в якому тримали, мабуть, щось міцніше за воду з Аламо.

Решта речей більше пасувала до цієї хатини: мексиканське сідло с високою лукою, вуздечка з наголовачем із плетеного кінського волосу, такі самі поводи, купа ремінців із сириці.

Отака була оселя мустангера — зовні і всередині, — таку вона мала обстанову. Не бачили ми ще тільки її мешканців, яких було двоє.

На одній з табуреток посеред хатини сидів чоловік, але це не міг бути сам мустангер. Він аж ніяк не скидався на господаря. Навпаки, з усієї його зовнішності, особливо з виразу звичної покори на обличчі, можна було напевне впізнати слугу. І хоч яка непоказна була оселя, де він оце сидів, ніхто все ж — таки не помилився б і не сказав, що то її господар.

А тим часом він не був ні вбого вдягнений, ні голодний з вигляду, та й взагалі не справляв враження людини, яка терпить у чомусь нужду. То був дебелий чолов'яга, з буйною рудою чуприною та червоним обличчям, у грубому — наполовину плисовому, наполовину вельветиновому — вбранні. З плису були короткі, до коліна, штани й гетри, з вельветину — колись темно-зеленого, а тепер зовсім вицвілого, брудно-рудого кольору — схожа на мисливську куртка з великими кишенями на грудях і по боках. На голові в чоловіка, довершуючи його вбрання, стримів фетровий капелюх з широкими спущеними крисами. Ми ще не згадали про цупку полотняну сорочку, червону бавовняну хустку, недбало пов'язану на шиї, та грубі ірландські черевики.

Та не треба було ні ірландських черевиків, ні плисових штанів з гетрами, щоб визначити, звідки він родом. Губи, ніс, очі, вигляд і манери виразно показували, що він ірландець. А коли б у кого й виник щодо цього сумнів, то він умить розвіявся б, тільки-но той товстун озвався бодай словом, — а він час від часу справді озивався, — бо таку вимову можна надбати лише в ірландському графстві Голуей.

Крім нього, в хатині начебто нікого не було, отож здавалося, що він говорить сам до себе. Та насправді це було не так. На постілці з кінської шкури перед теплою грубкою, мало не встромивши носа в попіл, лежав чотириногий товариш того чоловіка і, судячи з вигляду, його співвітчизник — великий ірландський хорт. Скидалося на те, що собака розуміє мову свого земляка. В усякому разі, той говорив до нього так, ніби пес тямить кожне його слово.

— Що, Таро, золото моє? — приязно спитав чоловік у плисових штанях. — Хотів би зараз бути вдома, у Баллібалласі? Побігати б по кам'яних плитах у дворі старого замку, еге ж? Та й підгодуватися б тобі не завадило, щоб не світив отак ребрами, — усі до одного полічити можна! Е, мій голубе, я б і сам туди хоч зараз! Та хто ж зна, коли наш панич надумає вертати додому й візьме нас із собою. Ну-ну, не журися, Таро! Ось скоро він поїде до селища, то обіцяв і нас узяти. Хоч якась буде втіха, еге ж? А то я вже, грім мене побий, місяців зо три не був у форті. Може, здибаю там котрогось давнього знайомого серед ірландських солдатів, яких туди прислали. Ото б ми з ним хильнули на радощах! Еге ж, Таро?

Почувши своє ім'я, собака підвів голову й тихенько чмихнув у відповідь.

— Та я б і зараз ковтнув крапелинку, — мовив чоловік, кинувши пожадливий погляд на бутель у кутку. — Ще й як ковтнув би! От тільки бутель уже майже порожній, панич може помітити. Та й нечесно брати щось, не спитавшись дозволу, правда ж, Таро?

Собака знов підвів голову від попелу й так само чмихнув.

— Ти ж підтакнув мені того разу! А тепер як тебе розуміти? Га, Таро?

Собака знову чмихнув — чи то від невеличкої застуди, чи то від попелу, що попав йому в ніс.

— Знову «так»? То ось що хоче сказати ця безсловесна істота! Ні, ні, не спокушай мене, старий злодюжко! Я й краплини у рот не візьму. От тільки вийму затичку і трохи понюхаю. Панич і не знатиме про це, а коли й дізнається, то нічого не скаже. Від того, що я понюхаю, віскі не зіпсується.

З цими словами чоловік підвівся з табуретки й пішов у куток, де стояв бутель. Хоч він і запевняв, що наміри його цілком безневинні, проте вигляд мав злодійкуватий, так ніби не дуже вірив у власну чесність чи боявся не встояти перед спокусою.

Він трохи почекав, прислухаючись і озираючись на відчинені двері, тоді взяв бутель, вийняв затичку й підніс його до носа.

Деякий час він так і стояв, уткнувши носа в бутель, і тільки раз у раз тихенько чмихав, майже так само, як перед тим собака, чиє чмихання він витлумачував як схвальні відповіді на свої запитання. А сам тепер чмихав від утіхи, зваблений пахощами духовитого міцного напою.

Та цієї втіхи йому вистачило ненадовго. Мало-помалу денце бутля піднімалося дедалі вище, а шийка відповідно опускалася до витягнутих їй назустріч губів.

— Побий мене грім! — вигукнув чоловік, ще ра скоса позирнувши на двері. — Моя грішна плоть безсила проти духу цього чудового віскі! Хіба ж можна не покуштувати його? Ет, що буде, те й буде! Я тільки крапелиночку, на кінчик язика… Нехай і обпечусь, дарма… Ага, ось-де воно!..

Він замовк, і шийка бутля діткнулася його спраглих губ. Та діло не обмежилось «крапелиночкою на кінчик язика» — булькання рідини промовисто свідчило про те, що ірландець дозволив собі добре промочити й горлянку, та, мабуть, і не тільки горлянку.

Нарешті, кілька разів прицмокнувши і голосно гмукнувши від захвату, ірландець квапливо заткнув бутель, поставив його на місце, а сам шаснув назад і знову сів на табуретку.

— Ач, який ти злодюжка, Таро! — звернувся він до собаки. — Це ж ти довів мене до гріха! А проте дарма, панич нічого й не помітить. Та й однаково він скоро поїде до форту, от і зробить новий запас.

Якусь хвилю грішник сидів мовчки — чи то думаючи про свою провину, чи то просто втішаючись тим, як розбирає його випите віскі. Та довго мовчати він не міг і незабаром озвався знову.

— Хотів би я знати, — пробурмотів він, — чого це панича Моріса так. тягне до селища? Каже, що знов поїде туди, тільки-но зловить отого плямистого мустанга. Та й нав'яз-бо йому той плямистий! Мабуть-таки, то не простий собі кінь, коли панич уже