Софія Юріївна Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

Кілька днів. Але цього вистачає. Надто великий будинок. Надто порожній. Надто багато кімнат. Надто простора кухня. Надто красиві околиці. Занадто тихо. І ці звуки вночі, ці скрипи, ці стогони. А вдень — люди за вікнами, але немає з ким перекинутись словом. Сидиш і куриш, дивишся в небо, спостерігаєш за погодою, ходиш коридорами, ходиш лісом, бачиш косуль, бачиш дроздів, бачиш білок, бачиш роверистів, псів, слимаків, а потім приходиш сюди — і знову куриш, п'єш чай і їси сир з помідорами.

Позавчора зі мною щось трапилося, продовжує Астрід. Я відчула слабкість ще звечора. Але подумала, що варто виспатися — і все мине. Та зранку прокинулася ще кволішою. І не могла встати з ліжка. Намагалась не спати, але провалювалася в сон, і мені нічого не снилося. Я навіть не могла перевертатися з боку на бік. Я навіть не могла пити воду. Наступну ніч я спала солодко, ніби мертва. А тоді прокинулася вже як завжди.

Ти була стомлена? — питаю я.

Чим? — питає Астрід.

А може, я й була стомлена, каже далі вона. Може, я й була стомлена тим, що тут усе надто добре. Це просто нестерпно. Побачиш сама, як тут усе добре.

Десь тоді я раптом відчула, що перестаю бути гарною. Я не змінювалася, ні. Але з мене ніби злазила фарба. Ніби я стояла під дощем, і він змивав з мене різнокольорові акварельні тони, і я залишалася тонка, сіра, напівпрозора, прісна.

Але це не було погано. Навпаки — я вдихала повітря, дивилася на Астрід і посміхалася у відповідь на її погану звичку.

Отоді-то і з'явився Тит.

Дорога Маріє,

я нарешті на місці, приїхав учора п'ятнадцять по восьмій, усе гаразд. В автобусі, як Ти і казала, було надто гаряче — добре, що я послухав Тебе й одягнув синю футболку. Дякую за канапки — о шостій я справді дико зголоднів і надибав їх у бічній кишені наплічника. Моя розумна, золота Маріє, звідки Тобі так добре відомо, як я люблю канапки з білого хліба, з маслом, шинкою, твердим сиром, шматочком червоного перцю і маринованим грибочком? Я їв їх і думав про Тебе, тільки про Тебе, про те. яка Ти дивовижна і як я не можу зрозуміти цього, не можу осягнути, за що мені таке уважне, таке недосяжне щастя. Звісно, я думав про Тебе і перед канапками, і після того, як з'їв їх. Я думаю про Тебе і зараз, і Ти снилася мені сьогодні вночі.

Снилося, ніби я лежу перед отвором у цегляній стіні і виглядаю назовні. Там — прірва. Я вихиляюся все більше й більше, а тоді починаю падати, але чомусь не вниз головою, а навпаки — мої ноги, все моє тіло вже висить над проваллям, навкруги осипається цегла і падає додолу, а я тримаюся лише плечима, напружую шию, закидаю назад голову, щоб зачепитися за більш-менш надійний виступ, притискаюся спиною до холодної поверхні і витягаю назад ліву руку. Я напевно знаю, що хтось зараз візьме мене за долоню і витягне звідти. Я чекаю, чекаю і тоді справді відчуваю чийсь дотик. І впізнаю по руці Тебе. Ти рятуєш мене.

Я не бачив у сні Твого обличчя, не чув Твого голосу, я тільки доторкнувся до Твоєї руки — і знав напевне, що це не хтось інший. Справді, Ти єдина людина на світі, яку я міг би впізнати по руці.

Тут навіть краще, як я сподівався. Мусиш приїхати і побачити все на власні очі. Велетенський будинок з товстими стінами. Навколо — парк. Далі — кажуть, ліс. Моє ліжко таке широке і так просить, щоб Ти спала в ньому.

Наразі тут є тільки дві дівчини. Обидві дуже молоді, але на перший погляд достатньо милі. Одна з них — Астрід — має таке руде волосся, як моя мама, з тією лише різницею, що мамин рудий колір не справжній. Ця Астрід дуже багато курить і постійно п'є якусь гидоту.

Маріє, забув нагадати Тобі, щоб Ти врешті подзвонила до батьків і допомогла їм з помешканням. Мама просила зробити це якнайшвидше, але я мав стільки клопотів з тими папірцями, що мені зовсім вилетіло це з голови.

Дякую Тобі за все, моя золота Маріє!

Як би я жив без Тебе?…

Тит стоїть у скляних дверях і роззирається навколо. Він дуже худий і дуже високий. Має великі клешні, які намагається сховати в кишенях джинсів. Коли він крутить головою, час від часу поправляючи вказівним пальцем правої клешні окуляри на переніссі, стає видно, що волосся у нього па потилиці стирчить у різні боки, ніби він дуже крутився уві сні і не зміг потім його причесати.

Астрід сидить спиною до нього і дивиться на мене. Я переводжу погляд з неї на постать у дверях і посміхаюся до обох. Астрід посміхається до мене лише лівим кутиком уст. Вона трохи зсунулася на кріслі і поклала голову на спинку. Волосся вільно звисає донизу, ледь-ледь погойдуване вітром.

Тит підходить до нас і подає руку Астрід. Потім мені. Тоді сідає поряд і витягує із нагрудної кишені сорочки пачку сигарет. Потім починає шукати щось інше, обмацує себе по нагрудних кишенях, тоді по кишенях джинсів і нарешті кидає на стіл запальничку, видобуту з течки, яку, виявляється, має при собі.

Тут є якісь магазини поруч? — питає він і поправляє окуляри.

Є, каже Астрід, порт Отам, указує вона кудись рукою.

Тит киває.

У нього такий зосереджений і серйозний вираз обличчя, що мені стає боязко говорити будь-що. Цей чоловік не пробачає глупих слів, думаю я. Цей чоловік точно знає, як усе повинно бути.

Вам не здається, що все це відірве нас від дійсності? — питає Тит.

Астрід здивовано зводить брову.

Але ж власне для цього ми тут і є.

Не думаю, що це хороша ідея — жити отак, каже Тит з виглядом, ніби збирається прочитати двогодинну лекцію. В житті мусять бути обов'язки, життя мусить бути впорядкованим, інакше можна непомітно для себе опинитися поза межами… Я і сам люблю полінуватися часом, але до мене давно вже дійшло усвідомлення того, що бодай якась організація просто необхідна. Треба мати справді міцну силу волі, щоб не пуститися берега від такого життя, яке нам тут заповідають.

Я мовчки втуплююся кудись удалину, прикидаючись, ніби заглиблена в себе настільки, що не чую і не помічаю нічого навколо. Цей погляд буде моїм основним порятунком усі три місяці,