Урсула К. Ле Гуїн - Техану

Тенар думала про те, що то за сила — куди могутніша, ніж звичайні жалощі чи просте почуття обов'язку, — змусила її прикипіти серцем до цієї дитини? Звісно, якби тоді про малу не подбала Тенар, то дівчинка залишилась би в домі Жайвірки. Але Тенар забрала Терру до себе, і відтоді ніколи навіть не замислювалась над тим, чому вона, власне, зважилася на такий крок. За велінням серця? Хтозна... Адже Оґіон теж нічого не спитав у неї про Терру, але зауважив: "Її будуть боятися". А Тенар йому відповіла: "Її вже бояться" — і це була правда. Можливо, й вона сама боялася цієї дівчинки, так само, як боялася жорстокості та насильства? Невже це страх вабив її до Терру?

— Ґоє, — озвалася Терру, сидячи навпочіпки під персиковим деревцем і роздивляючись порепану від спеки землю в тому місці, де вона нещодавно посадила персикову кісточку, — а хто такі дракони?

— Це велетенські могутні істоти, трохи схожі на ящірок, але більші за корабель, вищі, ніж будинок. У них є крила, як у птахів. І вони дихають вогнем.

— А сюди вони прилітають?

— Ні.

Більше Терру не питала нічого.

— Це тітонька Слань розповідала тобі про драконів?

Дівчинка похитала головою:

— Ні, ти.

— Он як! — здивувалася Тенар. А за мить додала: — Той персик, що ти посадила, потрібно поливати — принаймні раз на день, доки не почнуться дощі.

Терру підвелася і бігцем подріботіла до колодязя. Тенар дуже любила дивитися, як мала ходить або бігає, як граціозно ступають по землі її смагляві стрункі ноженята — їх вогонь не зачепив. Невдовзі дівчинка повернулася, тягнучи за собою важкий глек, з яким завжди ходив по воду Оґіон, і, навсібіч розхлюпуючи життєдайну вологу, щедро полила своє майбутнє деревце.

— Отже, ти запам'ятала мою розповідь про ті часи, коли люди та дракони були одним народом... Про те, як люди поселилися тут, на східних островах Земномор'я, а дракони залишились далеко-далеко на заході...

Терру кивнула. Вона, здавалося, зовсім не зважала на те, що їй говорять, та коли Тенар промовила "далеко-далеко на заході", показавши рукою кудись у бік моря, дівчинка раптом підвела очі й поглянула у високе ясне небо, що виднілося над повіткою, за живоплотом із тичкової квасолі.

На дах повітки вискочила коза і, повернувшись боком, гордовито задерла голову, — либонь, у цю мить вона уявляла себе справжньою гірською козою.

— Знову Стрибуха відв'язалася, — сказала Тенар.

— Кізь-кізь-кізь, Стрибухо! Кізь-кізь, кізонько! — закричала Терру, наслідуючи Колючку, яка зазвичай саме так скликала до себе отару. За мить крізь квасолеві хащі продерлася Колючка і теж почала кричати на вперту козу. Але тварина незворушно стовбичила на даху, анітрохи не зважаючи на крики.

Тенар вирішила не заважати їм бавитися у звичну гру "спіймай Стрибуху" і повз рядок висадженої квасолі рушила до краю Великої Кручі, а відтак пішла уздовж урвища над морським берегом. Оґіонів дім стояв осторонь від села, зате зовсім поруч із краєм Перепадини, де крутий косогір з одного боку збігав на кам'янисті, порослі травою тераси, де паслися кози, а з іншого — стіною нависав над морем. Краєм урвища звивалася вузька стежина, а приблизно за милю від села схили Перепадини ставали положистими й утворювали щось на кшталт козирка із червоного піщанику, що нависав над розбурханим морем.

Тут, на самому краєчку Великої Кручі, не росло нічого, крім лишайників і мохів, лише де-не-де голубіли прим'яті вітром незабудки, схожі на крихітні ґудзички, розсипані поміж дрібної жорстви. А коли стати спиною до моря, обличчям — на північ і схід, то майже одразу за вузькою смугою заболоченої землі круто спиналася у піднебесся поросла лісом гора Ґонт. Велика Круча так далеко виступала над морем, що з її краю можна було розгледіти узбережжя і долини Есарії, які невиразно бовваніли в далекому тумані. А далі на південь і на захід — лише безмежне моря і неозоре небо.

Коли Тенар іще жила в Ре-Альбі, їй подобалося приходити сюди. Оґіон любив ліси. А вона виросла в пустелі, де дерев майже не було — хіба що кволі груші та яблуні, які росли в саду біля Гробниць і які протягом усього довгого літа мусила поливати храмова челядь. Тож і тепер Тенар любила стояти на краю стрімкого урвища, відчуваючи безмежну широчінь відкритого простору, де над твоєю головою немає нічого, крім неозорого неба. Це було чудово!

Замшіле каміння, лишайники, приземкуваті незабудки також подобалися Тенар: то були її давні друзі. Вона сіла на розпечену сонцем брилу за кілька кроків від краю урвища і, як завжди, задивилася у морську далечінь. Вітер пом'якшував спеку, охолоджував розпашіле обличчя й оголені руки.

На обрії, там, де море межує з небом, Тенар побачила блакитні обриси суходолу — то була Оранея, найсхідніший з-поміж Внутрішніх островів.

Вона дивилася туди, на це примарне видіння, доки її увагу не привернув якийсь незвичайний птах, що летів над морем із заходу до острова Ґонт. То була не чайка — надто вже повільно летів птах, і не пелікан, бо здійнявся надто високо над морем. Може, це дикий гусак? Або альбатрос, рідкісний гість, вільний блукач Відкритого моря, випадково залетів на ці острови? Тенар дивилася, як повільно і плавно піднімаються й опускаються широкі крила у спекотному мареві блакитного піднебесся. Тоді раптом підвелася, відбігла від краю урвища і завмерла біля скелі; серце калатало так, наче ось-ось вискочить із грудей, їй стало важко дихати, адже тепер вона вже виразно бачила і гнучке, сталево-чорне тіло, і широкі складчасті крила, і могутні пазуристі лапи, і пасма диму, що вивергалися із страхітливої пащі.

То був дракон! Він летів до острова, просто до Великої Кручі, на якій стояла Тенар. Жінка бачила, як виблискує іржаво-чорна луска, як горять вузькі страшні очі. Червоне полум'я вихопилося з пащі дракона, коли він із шипінням і ревом приземлився на скелястому урвищі над морем.

Його кігті металом заскреготіли по каменю. Лускаті крила, багряні проти гарячого сонця, оглушливо гриміли, доки дракон не заспокоївся і не склав їх за спиною. Тоді, повільно повернувши голову, він поглянув на жінку, котра завмерла за кілька кроків від його гострих, схожих на лезо коси, кігтів.

Тенар також поглянула на дракона. Тіло чудовиська аж пашіло нестерпним жаром.

Тенар давно знала про те, що не можна дивитися драконові просто в очі, але зараз її це чомусь зовсім не обходило. Дракон дивився на Тенар своїми широко