Анджей Сапковський - Lux perpetua

нові й нові тіла. Скривавлені. Покалічені. Знівечені — аж до невпізнання. Трупи волочили по ринку зашморгами, які зав'язували на шиї або кінцівках. Волоком тягнули до криниць. Криниці були вже переповнені. З них стирчали ноги. І руки. Розчепірені, простерті угору, вони ніби волали про помсту за злочин.

— Коли я… — повторювала Еленча, ледь ворушачи змертвілими губами. — Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені[17].

Вона все ще стискала Рейневанову руку, відчувала, як рука стиснулася в кулак. Поглянула на його обличчя. І одразу ж відвела погляд.

Сп'яніла від жорстокості та вбивств, наволоч танцювала, співала, підскакувала, потрясала списами із настромленими на вістря головами. Голови копали по бруківці, ними перекидалися, ніби м'ячами. Складали, немов дари, як жертву, перед групою вершників, які стояли на ринку. Коні, чуючи кров, храпали, тупали, дзвеніли підковами.

— Доведеться тобі дати мені розгрішення, єпископе, — похмуро сказав один із вершників, довговолосий чоловік, плащ якого переливався золотим та срібним гаптуванням. — Княжим словом честі я гарантував цим чехам безпеку. Пообіцяв притулок. Поклявся…

— Любий князю Людвігу, юний мій родичу, — Конрад, вроцлавський єпископ, встав у сідлі, спираючись на луку. — Я розгрішу тебе, коли тільки захочеш. І скільки захочеш. Хоча в моїх очах ти sine peccato[18], та й у Божих очах, поза сумнівом, теж. Клятва, дана єретикові, не має сили, дане йому слово є недійсним і ні до чого не зобов'язує. Ми діємо тут на славу Божу, ad maiorem Dei gloriam. Ці добрі католики, Христові воїни, доводять, дивися, отам, свою любов до Господа. Адже вона виявляється у ненависті до всього, що Богові відразливе та огидне. Смерть єретика — це слава християнина. Смерть єретика вигідна Христові. Для самого ж єретика втрата тіла означає спасіння душі.

— Але не думай, — додав він, побачивши, що його слова справляють на Людвіга Олавського доволі незначне враження, — що я їх не жалію. Жалію. І благословляю їх у годину смерті. У вічності упокой їх, Господи. Et lux perpetua luceat eis[19].

Ще одна скривавлена голова підкотилася під ноги князевого коня. Кінь схарапудився, задер голову, почав перебирати ногами. Людвіг натягнув віжки.

Наволоч ревла, кричала, верещала, обшукувала будинки в пошуках усе меншої кількості вцілілих. Повітря ще розривали передсмертні крики, які долинали з вуличок. Гуділа пожежа. Незмовкаючим зойком бронзи заходилися дзвони.

Вирізьблена на тимпані ратуші Смерть злорадно сміялася і розмахувала косою.

Еленча плакала.

* * *

Рейневан закінчив розповідати. Ян Краловець із Градека, гейтман Сиріток, спершись на бомбарду, дивився на Стшегом, у загустілих сутінках — чорний і грізний, немов зачаєний лісовий звір. Дивився довго. Потім різко відвернувся.

— Відходимо звідси, — кинув він. — Уже досить. Відходимо. Вертаємося додому.

* * *

Ранок був туманний, як на цю пору року — досить навіть теплий. Колона возів, з патрулями та авангардом легкої кавалерії попереду, з ротами обтяжених важкими павезами піхотинців на флангах, ішла, залишаючи за собою Стшегом, на південь. Трактом на Свидницю. На Рихбах, Франкенштейн, Бардо, Клодзько. На Гомоле. До Чехії. Додому.

Рипіли під вагою вантажів осі, колеса виорювали в танучому снігу глибокі колії. Ляскали батоги, іржали коні, часами ревли воли. Їздові лаялися. Над колоною кружляли зграї чорних птахів.

У Стшегомі били дзвони.

Було дванадцяте лютого року Божого 1429, субота перед першою неділею посту, sabbato proximo ante dominicam Invocavit.

* * *

Гейтмани Сиріток спостерігали за виходом із придорожнього пагорба. Різкий вітер шарпав плащі, лопотів знаменами.

Настрій був не з найкращих. Застуджений Бразда з Клінштейна кашляв. Матей Салава спльовував. Переважно і так насуплений Пйотр Поляк супився ще сильніше. Навіть зазвичай життєрадісний Ян Колда з Жампаха буркотів собі під ніс. Ян Краловець понуро мовчав.

— О! Дивіться! — Салава показав на зненацька поміченого ним вершника, який рухався на північ по засніженому схилу узгір'я. — Хто це? Чи не той поранений німчура? Ти відпустив його просто так, брате Яне?

— Відпустив, — неохоче визнав Краловець. — Бідняк. Викупу би не дали. Ну то нехай його шляк трафить.

— Дасть Бог, трафить, — харкнув Пйотр Поляк. — Він поранений. Сам, без помочі, до Вроцлава не дотягне. Подохне десь у заметі.

— Він не буде ні сам, ні без помочі, - заперечив Ян Колда, показуючи на другого вершника. — Ха! Та це ж Рейневан, на своєму інохідці! І йому ти теж дозволив поїхати, брате?

— Дозволив. Бо що він, невільник, чи як? Ми балакали. Він вагався, вагався, я бачив: гризе його щось. Врешті-решт сказав мені, мовляв, мус йому вертатися до Вроцлава. Тоді вертайся, кажу. Та й усе.

— Ну то нехай його там Памбічек має в опіці, - підсумував Бразда і кашлянув. — їдьмо, братове.

— їдьмо.

Вони з'їхали з пагорба, коротким галопом наздогнали колону, висунулися на чоло.

— Цікаво, — заговорив, стримуючи коня до клусу, Бразда до Яна Колди, який їхав поруч. — Цікаво, і що там нині в далекому світі чувати…

— А тобі, - обернувся Колда, — що знову зайшло? Світ, світ. Що тобі з того світу?

— Та нічого, — зізнався Бразда. — Я просто так собі, з цікавості.

* * *

Ранок був туманний, як на місяць лютий — доволі теплий. Усю ніч збиралося на відлигу, від світанку сніг танув, сліди підкутих копит та видавлені колесами возів колії тут-таки заповнювала чорна вода. Осі та штельваги рипіли, коні храпали, їздові заспано лаялися. Колона — близько трьохсот возів — просувалася повільно. Над колоною здіймався важкий, задушливий запах солоного оселедця.

Сер Джон Фастольф сонно погойдувався в сідлі.

З дрімоти його вирвав збуджений голос Томаса Блекбурна, лицаря з Кенту.

— Що сталося?

— Де Лейсі вертається!

Реджинальд де Лейсі, командир передової сторожі, зупинив перед ними коня так різко, що їм аж довелося примружити очі від болота, яке бризнуло з-під копит. На вкритому світлим юнацьким пушком обличчі малого лицаря був написаний страх. Змішаний зі збудженням.

— Французи, сер Джон! — тонким голосом закричав він, стримуючи коня. — Перед нами! На схід і на захід від нас. У засідці! Сила-силенна!

«Усе, нам кінець, — подумав сер Джон Фастольф. — Мені кінець. Я загинув. А як же воно було близько, як близько! Нам майже вдалося. І вдалось би, якби не…»

«Вдалося би, — подумав Томас Блекбурн. — Нам би вдалося, Джоне Фастольфе, якби ти, гидкий пияцюго, не заливав баньки в кожному придорожньому шинку. Якби ти, хтивий кнуряко, не курвився в кожному борделі у цій околиці. Якби не це, жабоїди не дізналися би про нас, ми вже давно були би серед своїх. А тепер нам гаплик…»

— Скільки… —