Анатолій Наумович Рибаков - Постріл

— Естрада для оркестру.

— Ти хочеш мене образити?

— Просто хочу сказати, що ресторан не такий уже високий майданчик для огляду життя.

— Тоді лишається додати, що я гнилий інтелігент.

— Не треба говорити за мене, — заперечив Миша. — Я можу сказати сам за себе…

— Будь ласка, говори!

— Охоче. Не слід власні злигодні перетворювати в барометр, у мірило життя всього людства. Тобі зараз кепсько, так, кепсько, важко. Та це не означає, що настав світовий потоп. Він ще не настав. Ти бачиш непманів, аферистів, хабарників, але життя — це не тільки ресторан «Ермітаж», життя значно більше, ніж ресторан «Ермітаж». І якщо купка паразитів, саме купка, обкрадає державу, розкрадає й розтягує народне добро, навряд чи можна бути байдужим.

Ця розмова рано чи пізно мала відбутися, її просто відкладали. Все ж Генка примирливо сказав:

— Думаю, що ви обидва неправі. Безумовно, ти, Славку, суб'єктивний. Неп — це тимчасово, і не можна так узагальнювати. Та й сушити голову над їхніми дільцями теж не варто. Нам у їхній комерції не розібратися, до того ж, є кому розібратися без нас. У нас свої завдання й свої обов'язки, ми ухиляємося від них, прямо скажу. Юра та Люда вештаються по ресторанах — хіба їм місце в радянській школі? А ми мовчимо, ми стоїмо осторонь. Вітька Буров розбещує учнів нашої школи, малолітніх, зважте, — ми знову осторонь, знову мовчимо.

— Їм цікаво з Вітькою, — сказав Славка, — він їх зачарував Кримом.

— Ти ба! У нього, у Вітьки, значить, романтика, а в нас нудна проза. Це ти хочеш сказати?

— Саме це, — підтвердив Славка.

— Ну, знаєш… Захищати Вітьку… — розвів руками Генка.

— А що такого? По суті, він не злий хлопець.

— Він гультяй! — сказав Миша.

— Не забувай, що в нього вдома, — нагадав Славка.

— Еге ж, батько алкоголік, це — виправдання?

— Не виправдання, а пояснення.

— Вітька Буров досить доросла людина, щоб відповідати за себе самому, а не ховатися за батька-алкоголіка, і не сидіти на материній шиї, і…

Генка перепинив Мишу:

— Тихше, тихше! Чуєте? Говорить Нижній Новгород…

12

Тільки-но Миша й Генка спустилися з даху, Вітька підійшов до антени:

— Що за фігура?

— Антена для детекторного приймача, — пояснив Фургон.

Вітька поняття не мав, що таке детекторний приймач, але показувати свою необізнаність не хотів, а тому зневажливо спитав:

— Ти звідки знаєш?

— Хлопці у школі роблять. Навушники надівають і слухають радіо.

— Нічогісінько вони не почують!

Так він висловив свою зневагу до авторів цієї витівки. Але сама витівка занепокоїла: вони вторглися в його володіння. Дах — його резиденція; комірчина — його спальня; горище — сховище всього, що збирають вони на Крим.

Першим спонуканням було зірвати дріт, зламати дивакуваті палиці, що стирчали над димарями й спотворювали дах.

Він цього не зробив. Миша й Генка з'являться знову, поставлять палиці, натягнуть дріт; вони не відступлять, Вітька добре їх знає, і якщо тут, на даху, почнуться бійки, то він зовсім його втратить.

Ці міркування свідчили про наявність у Вітьки здорового глузду. Проте відірвана з горищних дверей засувка викликала в ньому шаленство, він мало не вернувся на дах і не зламав їхньої чортової споруди. Та вулична, суто арбатська витримка перемогла й цього разу. Надто важливе для нього горище, щоб прийняти рішення, продиктоване бажанням помститися. Горище — його дім. Батьківський дім Вітька не любив, не любив батька-алкоголіка, набридли докори: коли працюватимеш? Коли зароблятимеш? А що він?! Стояв на біржі, черга на бронь підлітків велика, у ФЗУ не послали, в пекарню загнали, до чорта в зуби, на Розгуляй, з'являйся о п'ятій ранку. Ночувати йому в пекарні, чи що? Пекарня тісна, парка, брудна — прій! Полишив, вернувся на біржу, а йому: «Не хочеш працювати!»

З'їздить у Крим, погуляє, а потім влаштується на роботу, тільки на таку, що до вподоби. Завод, фабрика, щодня одні й ті ж мармизи — нізащо! Хотіла мати прилаштувати до чоботаря — спину гнути, підметки підбивати. Чоботар — остання людина: в кіно й то кричать на механіка: «Чоботар!», коли частини сплутає або показує догори ногами. Ось ліфти — це підходить. Приходив майстер, лазив на горище, в машинне відділення. Вітька ув'язався за ним. Майстер сказав: улітку ліфти лагодитимуть. Раніше електроенергії не було, через це не пускали, а тепер енергія є, а майстрів бракує. Ліфти старі, зношені, поламані, все розкрадено, ремонтувати треба, справа тонка, складна, а майстрів на всю Москву — один, два та й усі.

Вітька лазив з ним по горищах, показував троси, блоки, знав, де що лежить, майстер його підтримав: сказав: візьму в помічники, навчу, доглядатимеш за ліфтами. Налагоджувати ліфти — це те, що треба, це влаштовувало. В будинку шість під'їздів — шість ліфтів. Пустить ліфт — будуть люди підійматися, не пустить — хай тюпають пішки на восьмий поверх. Це надасть йому поважності. Вітьці хотілося бути поважним саме тут, у себе вдома. Прийдуть до нього: товаришу Буров, поладнайте, будь ласка, ліфт, не працює, не піднімається, або не спускається, або застряв якийсь чудій між поверхами — забава! Захоче — поладнає, не захоче — ні, не поладнає. І не треба тюпачити на завод, штовхатися в трамваї. Не тільки сам собі — всьому будинку хазяїн. Ключі від горища в кишені, на горищі — апаратна буда, ніхто не має права ввійти, всіх з даху прожене, покаже їм палиці з дротом, їхні антени й радіо! Сиди собі вдома; коли що треба, самі по тебе прибіжать. Після Криму ліфти були другою Вітьчиною мрією.

Він походжав по Арбату, здійснював звичайний рейс вулицею, інтересами якої жив, де знав кожен камінчик бруківки, кожну вибоїну на тротуарі. Та нічого нового на вулиці не було, і Вітька почвалав чогось поїсти.

Картина, яку він побачив удома, його не здивувала, він звик до подібних спектаклів, особливо в неділю.

За столом сидів п'яний батько. Де встиг набратися зранку, біс його знає! Вітька неприязно дивився в його побуріле від горілки лице. Миршавий якийсь, брудний, жалюгідний. Вітька зневажав його особливо за те, що жалюгідний. Було соромно, що в нього такий батько. Ніхто його в домі не шанує.

І через те, що батька ніхто не шанує, Вітька вперто утверджував себе.

— Дай карбованець, кажу, тобі кажу, дай зараз же, кому кажу?! — бубонів батько.

— Нема в мене карбованця, сказала тобі!

Засукавши рукава, мати прала білизну в дерев'яному кориті.

— Кому кажу?! — ледь варнякав батько, не звертаючи уваги на прихід Вітьки,