Юрій Романович Іздрик - АМтм

daß wir lieb uns hatten,

daß sah man gleich daraus

und alle Leute soll'n es sehn,

wenn wir bei der Laterne stehn

wie einst Lili Marlen,

wie einst Lili Marlen.

Schon rief der Posten:

«Sie blasen Zapfenstreich es kann drei Tage kosten!

— Kamrad, ich komm ja gleich!»

da sagten wir auf wiedersehn

wie gerne wollt' ich mit dir gehn

mit dir, Lili Marlen,

mit dir, Lili Marlen.

Deine Schritte kennt sie, deinen zieren Gang

alle Abend brennt sie,

doch mich vergaß sie lang

und sollte mir ein Leid geschehn,

wer wird bei der Laterne stehn

mit dir Lili Marlen?

Mit dir, Lili Marien?

Aus dem stillen Raume, aus der Erde Grund

hebt mich wie in Traume

dein verliebter Mund

wenn sich die späten Nebel drehn,

werd'ich bei der Laterne stehn

wie einst Lili Marlen…

Wie einst Lili Marlen.

І це триватиме, коханий мій читачу, направду вічно.

Арктичні сни

Він часто бачив сни, яких не розумів, ба більше — не розумів суті більшості речей, які у тих снах виникали. Втім, у цьому не було нічого дивного: все своє життя він провів у глухому закутку Заполяр'я, і реалії т.зв. цивілізованого світу були для нього цілком незнайомі.

Після подібних сновидінь почувався збентеженим і здезорієнтованим, та ні порадитися, ані поділитися своїм неспокоєм було ні з ким, тож він намагався відігнати набридливі візії й повернутися до звичного життя.

З часу, відколи це почалося, він уже почав звикати до певних деталей нічних кошмарів. І хоч, як і раніше, не вмів не те що витлумачити, а навіть назвати їх, але вже знав, що дія відбувається зазвичай у просторі, обмеженому стінами (оте «стінами» ми вербалізуємо самодіяльно, бо за своє недовге існування він не бачив жодної стіни), тобто всередині, і там, усередині трапляються люди, незнайомі предмети й відбуваються дивні події.

Деталі, які повторювалися найчастіше, він призвичаївся переносити зі сновидіння до сновидіння й ідентифікувати — бодай візуально, бо в снах — і це дивувало найбільше — були цілком відсутні запахи.

Згодом він майже вільно орієнтувався в тому просторі, між тими стінами, і хоча події іноді переносилися назовні, та довкола однаково були стіни, що їх він сприймав просто як бар'єри, пастки, перешкоди для бігу. Там майже ніколи не бувало снігу, доводилося пересуватися якимись кам'яними стежками, тому він думав, що ночами його заносить на скелястий край світу. Чомусь уявлялося, що за тими скелями не може бути вже нічого.

Кілька разів, аби припинити набридливу повторюваність сюжетів, він намагався ще до пробудження перебратися, втекти в зону вічних снігів, однак це ні разу не вдалося.

Можливо, інший на його місці черпав би із кошмарів ненабутий досвід і вивчав би незнайомий світ, аби пізніше — хтозна — спробувати відвідати його наяву й не виглядати там цілковитим дикуном, але він не мав анінайменшого бажання подорожувати, бо вже переконався, що подорожі нічого не дають, нічого не додають, а тільки збурюють і руйнують звичний триб життя.

Його цілком влаштовували ті кількасот квадратних кілометрів, які він міг при потребі перетнути, серед яких знав майже кожну виїмку, кожен пагорб, кожну звірячу нору і те, що можна було віднайти під снігом. Він не мав сталого житла, часто перебирався з місця на місце, та однорідність, ба навіть одноманітність ландшафту робили ці переселення майже невідчутними. Вся підвладна йому територія була давно обжита й вивчена, і дивовижні рівновага та баланс поміж ним та іншими нечисленними мешканцями тундри свідчили про досконалість світобудови. Натомість у конструкції нічного світу було стільки надлишкових деталей, що залишалося тільки дивуватись, як цей складний механізм не розлітається від власної надмірності.

(Річ ясна, він не оперував такими поняттями, як «механізм», «деталі» тощо, але безпомилково відчував усе на рівні інтуїції, інтуїції досконало розвинутої, як і в решти полярних мешканців.)

От і сьогодні привиділось ЙОМУ, ніби знайомі з попередніх візій люди (а за дивною логікою снів, ВІН був цілком подібний до них і нічим посеред них не виділявся) намагаються включити ЙОГО в якусь свою, незрозумілу гру. Посеред тісного всередині знаходилася велика, темна, як полярна ніч, річ. Щирилася білими і чорними зубами. ВІН знав, що такий вишкір у ЙОГО світі означає небезпеку, сигнал загрози та агресії. Але річ не ворушилася, не гарчала, а навпаки, видавала мало не пташині звуки, як до тих зубів торкалася людська рука. Чоловік, що відзивався на ім'я Федот, намагався показати ЙОМУ, як по-різному можна видобувати з тієї речі звуки, й запевняв, що він, ВІН, повинен спробувати, в НЬОГО повинно вийти, ВІН повинен разом з ним, Федотом, та іншими видобувати багато звуків з багатьох таких речей на зробленому з дерева помості перед цілою зграєю людей. Інший персонаж ЙОГО сновидінь на ймення Мох переконував, що саме в НЬОГО й повинно вийти найкраще, бо ВІН не зіпсутий якимись «культурою» та «соціумом».

(А зараз змінимо ракурс, аби оповідь була зрозумілою.)

Федот показує ЙОМУ, як грати на роялі. Буквально кілька акордів, простенькі мелодії — як приклад чергування клавіш. ВІН наближається до інструменту і пробує повторити. Із здивуванням відзначає, що і його доторки породжують звуки, ба більше — звуки навдивовижу приємні, хоча й ніколи раніше не чуті. Його кінцівки ще не вловлюють зв'язку між вибором клавіш та характером звуку і працюють зовсім не так, як у Федота, до того ж підсвідомо ВІН намагається натискати лише білі клавіші, а тим незвичніше звучання.

— Старий, — каже Мох, — ти, це саме, не зациклюйся тільки на білих, бо це вже буде галімий концепт.

— Ты просто следи за звуком, — додає Федот…

— Да, — перебиває Мох, — тоїсть, який саме більше подобається, той і старайся злабати.

ВІН слухняно пробує. І хоча й далі не наважується тиснути на чорне, дивні політональні гармонії народжуються все впевненіше і ніби мимохіть.

— С тебя получится хороший музыкант, — запевняє Федот. — Ты быстро учишься.

— Саме головне, шоби тебе самого перло, — уточнює Мох.

Перло. Впирало. Цікаво, як це. Але ЙОМУ подобається. Подобається дедалі більше.

— Ми лишимо його тут на ніч, — звертається Мох до Федота, — хай чувак привикне.

— Ну да, пускай остается, — відповідає той. — И ключ можем оставить.

Коли вже всі збираються йти, до помешкання заходить якась усезагальна знайома і з порогу починає вибалакувати свої жіночі і не дуже справи — продюсер, чоловік та