Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Для цього треба їхати в Індію?

— Звичайно. Без УЧИТЕЛЯ неможливо. Він допоможе відшукати ТВІЙ центр, — пояснила Нана.

— Який центр?

— Центральну точку твого тіла, розумієш?

— А сама ти її не можеш знайти?

— Можу, але не точно. Її слід шукати разом із УЧИТЕЛЕМ.

— І де, ти гадаєш, вона знаходиться?

Нана задерла майку, опустила блискавку на шортах, відтягнула краєчок майточок і тицьнула пальцем просто в кучеряві хащі джунглів Раджастхану.

— О-о, — втішився я, — власне, я так собі цей центр і уявляв, навіть без учителя, але на біса для цього їхати в Індію?

Нана підсмикнула майточки, затягнула блискавку на шортах, поправила майку і сказала:

— Це дуже приблизно. Точка може знаходитися на міліметр лівіше або правіше. Без УЧИТЕЛЯ її не виявити.

— І що буде, коли ти дізнаєшся розташування свого центру з точністю до мікрона?

Знаєте, що вона відповіла?

— Я буду його знати.

— І все?

— Ні. Я буду медитувати на нього. Я буду думати про нього, торкатися його.

— Тобто клітора.

— Можливо.

— Джаґа, зрозумій одне, — втрутилася Лалла, — центр — це таємниця. Ніхто нікому не має права розкрити цієї таємниці. Інакше капець. Інакше хтось зможе медитувати на твій центр і дізнається про тебе таке, що тобі й не снилось.

— Який жах. Нана, а можна, я доторкнуся до твого приблизного центру?

Нана задерла майку, опустила блискавку на шортах і відтягнула краєчок майточок. Я погладив спочатку штат Раджастхан, полоскотав Уттар-Прадеш, ковзнув нижче до Магараштри і, подолавши Годаварі, опинився у центрі сепаратистського Тамілнаду, де середній палець потрапив на слизьке узбережжя Тіруванантапурама, а мізинець — у гарячу точку Шрі-Ланки. Нана заплющилася і стала медитувати.

— Ой, і я хочу, — сказала Лалла і підсунулася просто під мою ліву руку, її центр — о диво! — знаходився там само, що і в Нани, вона теж заплющилася і поринула в медитацію.

Хвилин із десять я працював винятково на їхні центри, тоді як мій був залишений на себе самого, але незабаром їхні руки добралися й до нього і, видобувши на свободу, розпочали сеанс тантра-гаршапараштри. Оце, мабуть, і є ашрам, поду-малося мені. А коли Нана нахилилася і почала шукати центральну точку вустами, а Лалла перехоплювати у свої вуста, я подумав, що і я вже досяг ТОГО, ЩО ДАЄ УПОКОЄННЯ, і радісно випорснув усі свої чакри.

На прощання Нана сказала мені комплімент:

— Чоловіки — як унітази: або зайняті, або засрані. Ти, на жаль, зайнятий.

Лалла в пошуках духовного ашраму перейшла від «травки» до уколів і померла від передозування наркотиків, а мене відтоді не полишає відчуття, що в кожній висмикнутій

з грядки моркві, у кожній головці салату може причаїтися її реінкарнована душа, принаймні я напровсяк більше кропиви не вживаю.

4

«Жалюгідний хирляк-богомол тільки й чекає сприятливого моменту, зиркаючи на свою могутню подругу, крутячи головою і напинаючи груди. Його маленький гостренький пи-сочок набирає пристрасного вигляду. В такому стані він довго й непорушно споглядає свою кохану, а та не рухається

з місця, вдаючи байдужість. А тим часом закоханий, нарешті вловивши якийсь знак згоди, наближається до самиці й розкриває крильця, які конвульсивно здригаються: таким робом богомол освідчується в коханні. Нарешті його обійми прийняті, і якщо красуня полюбила бідолаху як мужа, то ще більше вона його полюбила як дуже смачну дичину. Впродовж того самого дня або наступного самиця, схопивши богомола, паралізує його в потилицю і поступово маленькими шматочками з’їдає, аж поки не зостаються самі крильця.

Мені захотілося дізнатися, як вона прийме другого самця. Результат був той самий. Протягом двох тижнів одна і та ж самиця знищила сімох самців. Зі всіма вона брала шлюб і всіх змусила за це заплатити життям.

А якось я застав таке видовище. Самець, учепившись за спину самиці, міцно тримає її в обіймах, але в нього вже нема голови, шиї і майже всієї передньої частини тулуба. Самиця, повернувши голову через плече, продовжує спокійно ласувати своїм чоловіком, тоді як рештка його тіла продовжує виконувати своє призначення. Кажуть, любов сильніша за смерть. Цей вислів ніколи не знаходив яскравішого підтвердження. З’їсти коханого після шлюбу, коли вже він більш не потрібен, це ще якось можна зрозуміти, але пожирати чоловіка під час шлюбних обіймів — це перевершує найжорстокішу уяву. Я бачив це на власні очі й не можу отямитися від подиву».

Жан-Анрі Фабр (1823—1915), «Життя комах»

5

Мені здавалося, що я, наче нещасний богомол, стаю жертвою самиць, з тією лише різницею, що жодна з них не поїдає мене цілком, а лише маленькими акуратними кусничками, а все ж із кожною здобутою панною я невмолимо малію, якась невидима, але відчутна для мене частка мого «я» щезає, я стаю дедалі незахищенішим, поволі перетворюючись на того богомола, який продовжував механічно гратися, втративши голову. Що буде, коли і я втрачу голову? Небагато лишилося. Дні мої й так минали в гулянках і пиятиках, у суцільному нічогонеробленні, а спроби засісти за роман закінчувалися щораз тим самим: я зривався і мчав до міста, шукаючи нових пригод. Лише величезною силою волі мені вдалося обмежити коло панночок до трьох і блукати уже тільки між цих трьох сосен, а не цілим лісом, перебігаючи від дерева до дерева так, аби це не впадало у вічі, зберігаючи водночас дистанцію і тверезий розум. Ліда, Леся і Віра мали у собі все те, про що можна тільки мріяти, якби їхні кращі риси були втілені в одній особі, але, на превеликий жаль, їх таки було троє, це ускладнювало мою мрію стабілізувати свій побут. Отже, на обрії мала з’явитися четверта особа, яка б і вирішила всі мої вагання. Вона й не забарилася, але тільки для того, аби усе ще більше заплутати й ускладнити.

ЛІДА. ЛЕСЯ. ВІРА

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИМ

1

У «Вавілоні»3, як завше, висів клаптями сизий тютюновий дим, який