Володимир Львович Єшкілєв - Побачити Алькор

ради. Адміністративно це дві зовсім різні організації, хоча насправді — єдиний Шотландський «древній і прийнятий» обряд, єдиний орден, єдина ієрархія. Символічні градуси перебувають під протекторатом Великої об'єднаної ложі Англії, а вищі градуси — під покровом Суверенних Верховних рад Франції і Штатів.

— Як у вас все надійно заплутано.

— Ви, напевно, хотіли сказати: безнадійно, — проскрипів доглядач.

— Брате Олександре! — скривився Свіритень.

— Я сказав те, що хотів сказати, — зауважив Лавр. — Я не маю права піддавати критиці ваші порядки. Я питаю лише для того, щоби хоча б мінімально орієнтуватись у ситуації. Хоча б у загальних рисах. Якщо, як ви кажете, існують дві ваші організації, зацікавлені в одній справі, вони можуть проводити два незалежних розслідування і призначати для цього двох незалежних відповідальних осіб. Це не порушує правил. Інакше агентство було б поставлене в некоректну ситуацію. Я маю на увазі, якби один замовник доручив агентству плюс іще комусь вести паралельні розслідування в одній справі.

— Отже, все коректно? — примружився Костиганов.

— Поки що так. Але якщо щось поміняється…

— …То ми вас поінформуємо.

— От і добре, що все так коректно, — підсумував брат Олександр. — А тепер, шановні, настав час йти спати. Але, гадаю, хтось із нас мав би чергувати у кімнаті охорони.

— Я чергую до третьої, — запропонував Костиганов.

— Тоді я від третьої до ранку, — підтримав його Лавр.

— От і добре, — полегшено зітхнув Свіритень. — А то я вже майже добу не сплю. Зараз упаду просто тут.

— Не треба тобі, брате Михайле, тут падати, — сказав доглядач. — Тут сирість і щури бігають. Здоровенні. А в гостьових кімнатах сухо, тепло, свіжі постелі і м'які ліжка.

Розділ 8

— Тату, де ти пропав? — нарешті Беконті додзвонилася де батька. — Вже десята ранку… Так. Я вдома. Ні, не одна, з подружкою… Коли ти приїдеш? Гаразд.

— Я вже зараз піду, — сказала Мармура.

— Що? Куди це ти підеш? — Беконті витягла з холодильника невеликий, зроблений із синього скла графинчик. — Нікуди ті мала, не підеш. Зараз надвір виходити небезпечно, і голова в тебе болить. Я тебе зараз буду лікувати.

— Мені треба додому, — тихо і невпевнено сказала Мармура, з-під лоба спостерігаючи за діями подружки.

— Приїде мій папахєн і відвезе тебе додому. Сама ти не підеш.

— Ага. Він як таку мене побачить…

— Ну й побачить. І що з того? Яку «таку»? Тобі чогось бракує?

— Бекі, ти шо, приколюєшся з мене? Розуй очі. Побитій лахудрі бракує відосу…

— Не мкнись, мала, нормальний у тебе відос.

— Ага, нормальний… — Мармура під піжамою намацала здоровенний болючий синець. — А коли він приїде?

— Казав, що скоро. Там у них щось сталося. Він учора привіз на роботу приватного детектива, а тепер мусить відвезти його туди, де взяв. Бачиш, не тільки в тебе проблеми.

— Детектив? Як у серіалах.

— Ага.

— Конкретні в твого папахєна проблеми.

— Бандити напали чи щось таке. Він збирався як на пожежу, я не розпитувала. Приїде — розкаже, — Беконті вже втретє принюхалася до вмісту синього графинчика. — Оце мощне лєкарство. Настояне на травах. Я тобі трошки до чаю наллю.

— Але трошки-трошки.

— Двадцять крапель — і все буде опочки… У-у, ти моя солоденька, — відставивши графинчик, Беконті нахилилась над Мармурою.

Мармура змусила себе підставити губи для поцілунку.

— Ти дай мені ще крему. Того, що вчора, — попросила вона.

— Болить?

— Болить.

— Пий чай, а я крем пошукаю, — голос Беконті долинав із дальньої кімнати. — Десь має бути ще одна банка. Бо у цій банці вже фігушки що лишилось… Може, тобі музичку увімкнути?

— Ні, не треба. Якщо не впадло, Бекі, відкрий Інтернет. Там мені на «контакти» один пацан мав щось скинути.

Вже за кілька хвилин намазана пахучим кремом Мармура сиділа за комп'ютером, Беконті заглядала через плече коханої до екрана, й обидві дівчини весело реготали з дурнуватих картинок, що їх один із Мармуриних залицяльників вивісив на її «стіні».

Відвізши Лавра, Корецький дістався додому лише по дванадцятій. Він не виспався. Вдруге на його життєвій стежці виник Костиганов, і вдруге поява цього усміхненого блондина змушувала Романа Олександровича підозрювати, що існують такі ігри, де його, досвідченого і битого птаха, елементарно грають «у темну». Він принципово вирішив не дзвонити Великому Майстру й не питати, чи знає той про нічну появу у Храмі таємничого брата Пітера.

«Вони там усі в тридцять третьому градусі, великі боси. Владики і князі Королівського мистецтва. Нехай вирішують між собою, а ми люди маленькі. Мені наказали співпрацювати з барбосами із агентства, я й співпрацюю. А там подивимось. Незбагненною є воля Великого Геометра!»

Перед дверима квартири Корецьких був невеликий коридорчик, який сам Роман Олександрович називав «передбанником». Коридорчик захищали металеві двері з цифровим кодом і сейфовим замком. Він сам вмонтував ці двері у середині дев'яностих, коли в Україні за дивних обставин один за одним гинули журналісти. За давньою звичкою Корецький перевірив, чи немає біля дверей підозрілих предметів, набрав код, відчинив замок, зайшов до «передбанника». І відразу помітив білий клаптик паперу, приклеєний скотчем до квартирних дверей, теж металевих, але обтягнутих шкірозамінником.

Він уважно роздивився, чи не йдуть від папірця замасковані дроти, і лише тоді прочитав нашкрябані на ньому слова. Там було:

Мир із тими, хто повертає вкрадене

Корецький відірвав папірець і подзвонив у двері.

— Ти чому не питаєш, хто прийшов? — гримнув він на доньку, коли та відчинила двері. — Скільки тобі казати?

— Так ти ж відчинив перші двері, — здивувалася Беконті. Коли дзвонять у перші двері, тоді я запитую…

— Оце бачиш? — Корецький тицьнув їй папірець. — Вони не дзвонили, вони відчинили і повісили оце на внутрішні двері. Бачиш? Добре, що не вдерлися до хати.

— Це ж ті, які ганяють за малою, — злякано прошепотіла донька. — Вони знайшли…

— Хто ганяє? За якою малою?

— Я зараз… — запевнила батька Беконті й гукнула до кімнати. — Мармушко, йди-но сюди!

— Добрий день, — сказала Мармура, боком вийшовши до коридору.

«Господи, і де Інна знаходить цих задрипанок? — подумки скривився Корецький. — Клаповуха, личко як у хом'ячка. Вже не малолєтка, а жодних слідів породи. Ця нерозбірливість в Інни від матері».

— Покажи татові циліндр, — наказала Беконті. — Ті козли тебе попалили. Уночі записку на двері почепили, — вона тицьнула малій папірець. — Оцю. Погрожують.

«Капець», — подумала Мармура. Вона принесла циліндр, віддала його Корецькому і притулилася до стіни. Ноги її не тримали. Так страшно їй не було ніколи в житті.

«Значить, ці погрози не пов'язані з Храмом, — тим часом міркував Корецький. — Це якісь дитячі ігри, якісь циліндри. Слава Богу!»

Він розпорядився принести