Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

Весь той час, поки Джім був на полюванні, Ліз думала про нього. їй стало так тоскно без нього, що просто жах. Вночі вона майже не спала, бо все думала про Джіма, але, як виявилось, і думати про нього було приємно. Коли вона давала волю своїм думкам, їй легшало на душі. А ніч перед тим, як мисливці мали повернутися, вона й зовсім не спала чи принаймні так їй здалося, бо все в неї змішалось: і коли їй снилося, що вона не спить, і коли вона не спала насправді.

Коли вона вгледіла на дорозі фургон, їй стало млосно й якось аж наче недобре всередині. їй не терпілося швидше побачити Джіма, здавалося: нехай він тільки приїде — і все буде добре. Фургон спинився надворі під великим в'язом, і місіс Сміт та Ліз вийшли до нього. Всі троє чоловіків обросли бородами, а в задку фургона лежали три впольованих олені, і їхні закляклі тендітні ноги стриміли над краєм фургона. Місіс Сміт поцілувала чоловіка, а він міцно обняв її. Джім сказав: «Привіт, Ліз!» — і широко всміхнувся. Ліз не знала достеменно, що станеться, коли приїде Джім, але була певна: щось має статися. Та нічого не сталося. Просто чоловіки повернулись додому, ото й тільки. Джім стягнув з оленів веретяні мішки, і Ліз подивилася на здобич. Один був великий самець. Джім насилу витяг з фургона його закляклу тушу.

— Це ти його вполював, Джіме? — спитала Ліз.

— Еге. Красень, правда ж? — Джім завдав оленя на спину й поніс до коптильні.

Того вечора Чарлі Ваймен залишився вечеряти у Смітів. Було адто пізно повертатись до Шарлевоя. Чоловіки вмилися й почали у вітальні, чекаючи вечері.

А чи не лишилося там чого в тому глечику, Джіммі? — запитав Д. Дж. Сміт, і Джім пішов до фургона, що вже стояв стодолі, й приніс збан, в якому чоловіки брали з собою віскі. Збан був великий, на чотири галони, і на дні його ще добре хлюпотіло. Повертаючись до будинку, Джім хильнув з нього чималий ковток. Піднести до рота таку велику посудину було важко, і трохи віскі пролилося Джімові на сорочку.

Коли Джім зайшов до кімнати із збаном, ті двоє заусміхалися. Сміт послав Ліз по склянки і, коли вона їх принесла, щедро хлюпнув у них віскі.

— Ну, за твоє здоров'я, Сміте, — мовив Чарлі Ваймен.

— За того твого красеня оленя, Джіммі,— сказав Сміт.

— І за всіх тих, що ми прогавили, — докинув Джім і вихилив своє віскі.

— Оце справжнє чоловіче питво.

— Найкращий засіб від недуг о такій порі року.

— Ще по одній, хлопці?

— Наливай, Сміте.

— Поїхали, хлопці.

— За полювання на той рік.

Джіма почало охоплювати радісне піднесення. Він любив смак і відчуття віскі. Він тішився з того, що повернувся додому, де було затишне ліжко, гаряча їжа, його кузня. Отож він випив ще. До вечері чоловіки вийшли дуже веселі, але поводилися цілком статечно. Подавши на стіл, Ліз сіла й собі разом з усіма. Вечеря була на славу. Чоловіки їли поважно, неквапливо. Повечерявши, вони перейшли назад до вітальні, а Ліз і місіс Сміт прибрали зі столу. Потім місіс Сміт пішла нагору спати, і майже одразу ж за нею подався й Сміт. Джім і Чарлі залишились у вітальні.

Ліз сиділа в кухні біля плити і вдавала, ніби читає, а сама думала про Джіма. Вона не хотіла лягати спати, бо знала, що Джім виходитиме через кухню, і їй хотілося побачити його на прощання, щоб понести це враження з собою до ліжка.

Вона настійно думала про нього, і нарешті Джім вийшов з вітальні. Очі його блищали, чуприна була трохи розкуйовджена. Ліз втупила очі в книжку. Джім підійшов ззаду до її стільця спинився так близько, що Ліз почула його віддих. А тоді обхопив її руками. Її груди були повні й тугі, на дотик, і їхні кінчики напружились у нього під пальцями. Ліз страшенно злякалася, бо її ще ніхто ніколи не обіймав, але воднораз подумала — «От він і прийшов до мене. Таки прийшов».

Вона сиділа немов заклякла, бо дуже боялась і не знала, що їй робити, а Джім міцно притиснув її до стільця й почав цілувати. То було таке гостре, болісне, навальне відчуття, що, здавалося, несила його й знести. Вона відчувала Джіма крізь спинку стільця, і цього теж несила було знести, а тоді щось у ній раптом наче зрушилось, і те відчуття стало тепліше й приємніше. Джім щосили притискав її до стільця, і тепер їй самій цього хотілося, а Джім мовив пошепки:

— Ходім прогуляємось.

Ліз зняла з вішалки на стіні своє пальто, і вони вийшли надвір. Джім обійняв її за плечі, і вони раз по раз спинялися, притискались одне до одного, і Джім цілував її. Ніч була темна, безмісячна. Грузнучи по кісточки в піску, вони брели дорогою між дерев до пристані й пакгаузу на березі затоки. Між палями причалу хлюпотіла вода, по той бік затоки темніла смуга мису. Було холодно, та Ліз уся палала від того, що з нею був Джім. Вони сіли в затишку під пакгаузом, і Джім пригорнув її до себе. Ліз перелякалася. Джімова рука прослизнула їй під плаття і гладила її груди, а друга була в неї на колінах. Ліз дуже боялась і не знала, що він робитиме далі, проте міцніше пригорнулася до нього. Потім та друга рука, така велика на її колінах, опинилася в неї на стегні й потяглася вище.

— Не треба, Джіме, — сказала Ліз.

Джім посунув руку ще далі.

— Не можна, Джіме. Не можна.

Ні Джім, ні велика Джімова рука наче й не чули її.

Мостини причалу були тверді. Джім задер на Ліз спідницю й чогось там вовтузився, Вона боялась, але водночас і сама цього хотіла. Нехай би вже воно сталось, але їй було лячно.

— Не треба цього робити, Джіме. Не треба.

— Треба. І я це зроблю. Ти сама знаєш, що треба.

— Ні, ні, Джіме. Не треба. Це недобре. Ой, щось там таке… мені боляче. Не треба. Ой, Джіме… Джіме… Ой…

Ялинові мостини причалу були тверді, шорсткі й холодні, а Джім важко навалився на неї і зробив їй боляче. Ліз відштовхнула його, бо їй було так незручно, що аж судомило тіло. Та Джім уже спав. І навіть не ворухнувся. Вона вибралася з-під нього, сіла, поправила спідницю й пальто і спробувала хоч якось пригладити волосся. Джім