Анджей Сапковський - Останнє бажання

Птахи, сполохані появою вершника, злетіли вище, розкричалися пронизливо, хрипло.

Геральт відразу ж побачив перший труп — білизна овчинного кожушка й матова блакить плаття різко виділялися на тлі пожовклих острівців осоки. Другого трупа видно не було, але він знав, де той лежить,— положення тіла видавали пози трьох вовків, що присіли на задні лапи і спокійно дивилися на вершника. Кобила фиркнула. Вовки, як по команді, не поспішаючи, беззвучно потрусили в ліс, раз у раз обертаючи на прибульця витягнуті морди. Геральт зіскочив з коня.

У жінки в кожушку й блакитному платті не було обличчя, горла й більшої частини лівого стегна. Відьмак пройшов повз, не нахилившись.

Чоловік лежав лицем до землі. Геральт не став перевертати тіло, бачачи, що й тут вовки й птахи не дали маху. Втім, детальніше розглядати труп не було потреби — плечі й спину вовняної куртки покривав гіллястий візерунок чорної засохлої крові. Чоловік явно загинув від удару в шию, а вовки спотворили тіло вже потім.

Крім короткого меча в дерев'яних піхвах у чоловіка на широкому поясі висів шкіряний мішечок. Відьмак зірвав його, вивалив на траву кресало, шматочок мила, віск для печаток, жменю срібних монет, складаний, у шкіряному футлярі, ніж для гоління, кроляче вухо, три ключі на кільці, амулет з фалічним символом. Два листи, написаних на полотні, намокли від дощу й роси, руни розпливлися, розмазалися. Третій, на пергаменті, теж трохи попсований вологою, все-таки можливо було прочитати. Він виявився кредитним дорученням, виданим мурривельським банком гномів купцеві на ім’я Рулле Аспер або Аспен. Сума була невелика.

Геральт нахилився, підняв праву руку чоловіка. Як він і очікував, на мідному кільці, що врізалося в розпухлий і посинілий палець, був викарбуваний знак цеху зброярів — стилізовані шолом із забралом, два схрещені мечі й вигравірувана під ними руна «А».

Відьмак повернувся до трупа жінки. Коли перевертав тіло, щось кольнуло його в палець. Троянда, приколена до плаття. Квітка зів'яла, але пелюстки зберегли свій колір — темно-блакитний, майже синій. Геральт уперше бачив таку троянду. Він перевернув тіло на спину й здригнувся.

На покаліченій шиї жінки чітко виднілися сліди зубів. Не вовчих.

Відьмак обережно позадкував до коня. Не відриваючи погляду від узлісся, скочив у сідло. Двічі об'їхав галявину, нахилившись, уважно розглядав землю, раз у раз оглядаючись, потім, притримавши коня, тихо сказав:

— Так, Плотво, все зрозуміло, хоч і не до кінця. Зброяр і жінка приїхали верхи, з боку он того лісу. Звичайно, прямували з Мурривеля додому — адже ніхто не возить при собі невикористані акредитиви. Ну а чому їхали тут, а не по тракту — питання. І рухалися через верескові зарості пліч-о-пліч. Хотілося б знати, чому обоє злізли чи звалилися з коней. Зброяр загинув відразу. Жінка бігла, потім упала й теж померла, а та погань, що не залишила слідів, тягла її по землі, схопивши зубами за шию. Трапилось це два чи три дні тому. Коні розбрелися, не станемо їх шукати.

Плотва, зрозуміло не відповівши, неспокійно фиркнула, реагуючи на знайомий тон голосу.

— Убив їх, звичайно,— продовжував Геральт, дивлячись на узлісся,— не перевертень і не лісовик. Ні той, ні інший не залишили б стільки поживи для любителів поласувати падлом. Якби тут було болото, я б сказав, що це потвора або глумець. Але тут немає боліт.

Нахилившись, відьмак трохи відвернув попону, що прикривала бік коня, відкрив приторочений до в’юку другий меч із блискучою візерунковою чашкою ефеса й чорним рифленим руків’ям.

— Так, Плотво. Зробимо ми з тобою гак. Треба подивитися, навіщо зброяр і жінка їхали лісом, а не по тракту. Якщо будемо спокійно проїжджати повз такі штучки, то не заробимо навіть тобі на овес, згодна? Га, Плотво?

Кінь слухняно рушив уперед по бурелому, обережно обходячи ями від вивернутих з корінням дерев.

— Хоч це і явно не перевертні, ризикувати нам ні до чого,— продовжував відьмак, дістаючи з торби, притороченої до сідла, пучок борцю й вішаючи його на мундштук.

Кінь фиркнув. Геральт розшнурував куртку біля шиї, витяг медальйон з вискаленою вовчою мордою. Він, висячи на срібному ланцюжку, погойдувався в такт ходу коня, ртуттю поблискуючи в променях сонця.

2

Червоні черепиці конічного даху, що увінчував вежу, він помітив з вершини узгір'я, на яке піднявся, зрізавши поворот ледь помітної стежки. Схил, порослий ліщиною, перекритий висохлими гілками, засіяний килимом жовтого листя, був досить крутий. Відьмак повернувся назад, обережно спустився з пагорба, виїхав на стежку. Він їхав повільно, раз у раз притримуючи Плотвичку і, звісившись із сідла, виглядав сліди.

Кінь смикнув головою, дико заіржав, затанцював на стежинці, здіймаючи копитами хмари сухого листя. Геральт, охопивши шию Плотви лівою рукою, праву склав у знак «Аксій» і водив нею над головою коня, шепотячи заклинання.

— Невже аж настільки кепсько?— пробурчав він, оглядаючись навколо і не знімаючи Знака. – Це ж треба! Спокійно, Плотвичко, спокійно.

Магія подіяла швидко, але кінь, покваплений ногою, все-таки рушив з місця важко, із труднощами, тупо, якось ходульно, втративши розмірений ритм руху. Відьмак спритно зістрибнув на землю й пішов пішки, ведучи коня за вуздечку. І наткнувся на паркан.

Між кам'яним парканом і лісом не було просвіту, листя молодих деревцят і кущів ялівця сплутувалося із плющем і диким виноградом, що чіплялися за камені. Геральт задер голову. І відразу відчув, як по шиї, лоскочучи, піднімаючи волосся, присмоктується й повзе якась невидима м'яка істота. Він знав, у чому справа.

Хтось дивився.

Він повільно, намагаючись не робити різких рухів, обернувся. Плотвичка фиркнула, м'язи в неї на шиї затремтіли під шкірою.

На схилі, з якого він щойно спустився, нерухомо, обіпершись однієї рукою на стовбур вільхи, стояла дівчина. Її біле облягаюче плаття контрастувало із блискучими синювато-чорним розпатланим волоссям, що спадало на плечі. Геральту здалося, ніби вона посміхається, але впевненості не було — вона стояла занадто далеко.

— Привіт!— кинув він, піднявши руку в дружньому жесті, і ступив у її бік.

Дівчина, злегка повертаючи голову, стежила за його рухами. У неї було бліде обличчя й великі чорні очі. Посмішка — якщо це була посмішка — злетіла з її губ, немов її стерли ластиком. Геральт зробив ще крок. Зашелестіло листя. Дівчина козулею збігла по схилу, промайнула між кущів ялівцю і, перетворившись у білу риску, зникла в глибині лісу. Довге плаття, здавалося, зовсім не обмежувало свободу її рухів.

Кінь відьмака, піднявши морду, злякано заіржав. Геральт, що все