Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Виходячи з дому, Бора вимкнула світло — і лампа у передпокої з тріском перегоріла. «Не забути купити запасні лампочки», — зафіксувала Бора самій собі завдання і, зробивши незграбний рух, як це може трапитись у новому, ще не освоєному помешканні навіть з дуже обережними людьми, боляче притиснула пальці дверима.
«Фольксваген-гольф» обережно виїхав за ворота, похрустуючи дрібними камінчиками під колесами. Вмостившись на передньому кріслі, Бора озирнулась. Дім зблиснув окулярами вікон їй навздогін. Ніби іронічно посміхнувся.
3
Вона й забула, як виглядають шкільні щоденники Влада. М’яті сторінки, сяк-так заповнені дитячим почерком, рясніли червоними чорнилами: «Плювався на уроці!», «Бігав на перерві за Сошенком!», «Ходив по партах!». Останні сторінки геть помальовані кульковою ручкою: самі лиш коні — на повний зріст, у гордій стійці з поворотом голови на глядача, у стрімкому галопі, із ретельно промальованими деталями — вуха, очі, грива, хвіст, копита…
А ось і те, що шукала — синій, як тоді казали, загальний — зошит. Її дівочий щоденник.
Почерк змінився майже до невпізнання: у цьому охайному чистописанні заледве проглядалися риси її теперішнього нерівного й розхристаного стилю. Та й давно не пише вона рукою довгих текстів. Усе — на комп’ютері: і ділове листування, і приватні листи, полетить Windows чи ще якась несподіванка станеться — і зникне, наче й не було. А ці зошити залишаться, бо рукописи, як відомо, не горять.
Ага, ось і про Володьку. На першій випадковій сторінці.
«Це ж додуматися! Сказав мені: назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!»
Надмірною дівочою самовпевненістю війнуло на неї, аж скривилася.
Прогорнула кілька сторінок взад-вперед, і Володька виник перед очима — але не обличчя, а його уважне мовчання, хоча, здавалося б, — як так може бути: погляд згадала, а риси обличчя — ні.
«Між нами не трапилося нічого такого, за чим довелося б шкодувати, але от згадую усе — і мені робиться не по собі, навіть соромно, немов я образила людину.
Зараз усе розповім. Почалося з того, що Володька пішов проводжати мене додому. Дорогою випитував, що мені цікаво, чим я захоплююсь, що збираюся робити у майбутньому. Відповідала йому однозначно, як вчителю, який трапився по дорозі, сама собі дивувалась, що так занудно відповідаю, ніби не про улюблених художників йшлося, а про уроки на завтра. Він мені неприємний, ось у чому діло. Від голосу до манери дивитися на мене. Особливо коли він думає, що я цього не помічаю.
Наступного дня прийшов без дзвінка, без попередження, приніс кілька альбомів. Простягнув, переступивши поріг: „Подивись. Я згодом заберу. А „Олену Кульчицьку“ дарую“.
Довелося впустити, запропонувати чаю. Він гортав сторінки, показував в альбомах улюблені репродукції.
Курт Гюнтер. „Акт. 1930“. Подивись, казав, кілька ліній, кілька плям, нічого зайвого. Фігура оголеної жінки. Запам’ятала саме цю роботу, бо не чекала, що хлопець так просто і природно акцентуватиме на цьому увагу, так само, як на пейзажі чи натюрморті. Ще щось показував, дивувався: мінімум засобів — максимум ефекту.
Френк Бренгвін. „Старий дім“. Графіка. Лише кілька штрихів — а дім як живий, і тінь від нього на землі, і вітер дерева хитає. Мало що запам’ятала з того, що він говорив. Хіба — про лаконічність і простоту. Мистецтво, цитував, починається з простоти, а найвище мистецтво піднімається до найвищої простоти.
Дивись, казав, це „Верби взимку“, Олена Кульчицька. Жодної лінії ні забрати — ні додати. Тобі не цікаво? Дякую, кажу, потім подивлюсь. А ці забирай, я вже подивилася. Я не хотіла аби він згодом за ними приходив.
Потім були квитки до театру. Не пішла, мала інші плани. Попереджати треба. Він не образився, навпаки — купив згодом квитки на балет. Від балету я відмовитись не змогла. В Оперному більш-менш нормально себе з ним почувала. Трохи заважав своїми поглядами, раз у раз дивився збоку, а я вдавала, ніби не помічаю.
Потім він домовився з отоларингологом перевірити, чому у мене так часто ангіни трапляються.
Його надмірна опіка мене дратувала, хоча деякі знаки уваги від нього приймала. Прийшов, знову з альбомами та книжками. Показував поганої якості репродукції. „Це Іван Косинін! — тицяв мені до рук, — чула про такого? Його роботи є у нашому Національному музеї. А хто про нього знає? Не чула про Косиніна? Геній зі Львова“».
Зашумів чайник на плиті. Бора відірвалася від читання, механічно всипала щіпку чаю до заварника, залила окропом і повернулась до читання.
«Дивно, що він за освітою технар. З нього був би непоганий мистецтвознавець. Він навіть у відпустку поїхав у цей, як його… Забула. По місцях Олени Кульчицької, одне слово. Листа надіслав, наприкінці — „цілую“. Приїхав — і кинувся до мене з розкинутими руками. Ледве вивернулась. Товаришувати з ним — одна річ, але оці жести, слова, погляди — це усе між нами неможливе, як він не розуміє? Сувеніри привіз, розповідав так довго, що я вже почала на годинник виразно поглядати. Ну справді, скільки можна сидіти в гостях?
Прощаючись, раптом наблизився і взяв моє обличчя у долоні — відсахнулася, відскочила від нього, як налякана кобила. Щось різке сказала. Перемовчав. Далі ходив, книжки носив, альбоми… Все якийсь привід знаходив, аби зайти. Сидів поруч, я часто замовкала, незручно було сказати: та йди вже! Намагалась натякнути мовчанням, воно ж буває різним. Мені здавалося, між нами виникало й росло напружене мовчання. Він це розцінював по-своєму, просто мовчки сидів у кімнаті поруч, і для нього, судячи з усього, це мовчання було природним. Але варто було сказати хоч слово, миттєво оживав і починав говорити. Гра „морська фігура на місці замри!“ — „відімри!“. На чергове моє „ми можемо бути лише друзями“ якось сказав: „Ти ще маленька. Ти ще не знаєш, чого тобі треба“. — „А ти знаєш?“ І він мені таке видав. Це ж додуматись! Сказав мені: „Назвемо нашу віллу твоїм ім’ям, там будуть дитячі кімнати, великий круглий стіл у кімнаті з каміном“. Цього лише мені бракувало, спільного дому з Володькою!
Одного разу я залишилась вдома сама. Точно знала, що він прийде.
Дзвінок у двері. Я не відчинила. Визирнула з вікна — він. Через годину-півтори знову хтось подзвонив у двері. Коли ще за годину пролунав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бора», після закриття браузера.
