Галина Василівна Москалець - Слуга з Добромиля

весь із місцевих, окрім нього і Адама Віцентійовича. Яка ж тоді стаття йому світить? Або розстріл, або 25 років без права переписки. Втім, він і так не має кому писати. Навіть з фронту не було кому. За вікном виднілося дивовижне мереживо молодого листя, затуляючи зеленувату траву на горах, залитих сонцем. На якусь мить він уявив те, чого ніколи не зробить: піде до якоїсь порожньої кімнати з північного боку, вилізе через вікно й піде до лісу. А там знову фронт, де все значно простіше. Тільки, якби він мав переконання, ідею, а не для того, щоб врятувати себе від НКВС.

Та раптом він побачив, яе содати швидко сідають у вантажівку й заводиться мотор. Від’їхали! Олексій Іванович відкрутив корок і втягнув у себе знайомий запах валер’янки, щоб пересвідчитись, що він у себе в кабінеті, а не сидить зараз у кузові зі зв’язаними руками, або не лежить в калюжі з власної крові.

У понеділок вони палили торішнє листя в саду і папери, помічені капітаном у дзвіниці.Щоб вижити, треба звертати увагу й на такі дрібниці.Паперів було зовсім небагато. Олексій Іванович навіть не здогадувався, хто і де міг переховати частину архіву Добромильського монастиря, який не вивезли увесь у тридцять дев’ятому році.Але спалення паперів відбувалось при свідках. Церква була відчинена аж до сьогоднішнього ранку, доки не прийшов завгосп і знову не забив двері дошками. Він нічого не казав, чи бачив щось у церкві незвичайного. Олексій Іванович прийшов туди сам.Ікона була чиста, однак на підлозі залишилася пляма від засохлої крові.Стефан не прибрав її. Він навчився бути мудрим: не виявляти жодної ініціативи, нічого не питати. Адам Віцентійович теж нічого не питав про вчорашній інциндент, так ніби все знав, або вмів бачити крізь стіни. Один тільки головлікар усвідомлював, якої біди їм вдалося уникнути. Увечері він пройшовся палатами. Хворі поводили себе, як звичайно, навіть повеселіли, бо після обіду були відвідувачі.Зрештою, той світ, у якому перебувала їхня свідомість, міг виявитися значно страшнішим, аніж той, що увірвався до них недільного ранку. Олексій Іванович спинився коло пацієнта, який так не сподобався капітану, й спитав, як той себе почуває

— Чудово! — посміхнувся той якоюсь світлою дитячою посмішкою, через що не хотілось йому докоряти. Проте Олексій Іванович усе ж зітхнув:

— Ледь не втратили до халепи, шановний…

— Я маю дар потрапляти в халепу, пане докторе.

«Який же в нього діагноз? — подума лікар. — От, чорт, дірява голова!» Те, що він хотів спитати у пацієнта, мусив знати сам. Однак, наступного дня завгосп затіяв генеральне прибирання території, і потребував допомоги.

— Скоро Паска. У моєму селі хати білять, перуть, церкву обновляють…

— Церква нам не належить, — нагадав головлікар. — Клич надвір усіх, хто бажає погрітись на сонечку. Я потім підійду.

Найбільше роботи виявилось у саду, що впирався до гори. Після обіду посеред саду височіла величезна купа сміття, довкола якої зібрались усі хворі.

— А вогонь їм не зашкодить? — спитав Олексій Іванович старого психіатра. — Ну, те, що вони дивитимуться на вогонь?

Той криво посміхнувся: — Це — не вогонь, а правдиве автодафе!

— Що-що?

— Спалення книг, заборонених Інквізицією.

— Де ви тут бачите хоч одну книжку? — обурився Олексій Іванович. — Та. якби на карту було поставлена ваша чи моя свобода, здоров’я пацієнтів, я спалив би навіть книжки із вашої валізи. Ви не розумієте, що вас можуть звинуватити в нацизмі!

— Паліть, я їх давно знаю напам’ять, — здвигнув плечима Адам Віцентійович. — Але паління книжок легко переростає у звичку. І знаєте, шановний пане докторе, як би ви не вичищали усе, завжди знайдеться привід, аби вас і мене відправити самі знаєте куди.Існує лише один засіб — протиотрута…

— Що ви маєте на увазі?

— Писати доноси. Тільки, якби усі це почали робити, не залишилося б нікого. Треба просто прийняти те, чого не можна змінити. Бути бездіяльним, пасивним…

— Ви не бачили того капітана, — чомусь пошепки сказав Олексій Іванович

- А ви не знаєте, що у тридцять дев’ятому році цей капітан, тоді ще лейтенант, вивіз звідси і з Лаврівського монастиря бібліотеки кудись, здається, у Стрільницю, де їх спалили.І вивіз усіх ченців. Звісно, він виконував накази, втім, люди кажуть, ніби він сам нечистий, бо навіть куля його не бере. Він нас усіх переживе..

- Отже, цей енкаведист безсмертний? — іронічно посміхнувся головлікар.

- Таким, як він, колись відтинали голову, а серце пробивали осиковим кілком. Моліться Богу, щоб він не стрінувся вам знову…

- Я — атеїст.

- Богові байдуже, чи ви атеїст, католик чи юдей. Без його волі жодна волосина не впаде з голови. Я це знаю. Коли мене двічі розстрілювали, я казав собі: «Бог зі мною, а тому не може трапитися нічого лихого.»

- Але ж інших вбили!

- Так, їм не пощастило.

Мусили незабаром відійти від вогню, бо стало гаряче. Листки, змережані старанним почерком давно померлих ченців, корчились у полум’ї.

— Ну, що ж, — сказав Адам Віцентійович, — мої предки не раз спостерігали подібні видовиша у Фламандії, Іспанії, Німеччині, а потім їх самих спалювали на кострищах як єретиків або чаклунів. Коли я дивлюся, як горить папір, у мені щось оживає.Здається, ніби ось-ось розірветься запона, яка відділяє минуле від майбутнього, і я згадаю все. От тільки не знаю, навіщо це мені. Піду, прогуляюсь садочком…

Олексій Іванович заплющив очі й запах диму пригнав йому видіння: туша вепра на величезному вогні, золотистий килим, розстелений поверх гістої зеленої трави, оксамитовий присмак мальвазії.Перстень з печаткою врізався у палець руки, спухлої від меча. Рожеве небо на заході…Хлопчик — слуга накладає мазь на поранену ногу….

Лікар стріпнув головою, відганяючи ману. У нього ж ні роду, ні племені: мати — прибиральниця у школі, з варикозом на ногах, тата взагалі не було. Стеля, що завжди протікала і доводилося підставляти миски, вічний запах сирої крейди. «Де мій батько?» — кричить він, худющий підліток. І мати б’є його по лиці.Кров з розбитої губи, гидкий присмак крові…

Тим часом старий лікар майже зникає у надвечірньому тумані. Олексій Іванович повертається у 1949 рік, як у нову реальність, і бачить пацієнтів, санітарів, завгоспа Стефана з розчервонілим лицем і вилами в руках. Дим від автодафе ХХ століття підіймається вгору, але, здається, тільки Олексій Іванович сприймає його, як жертву, марну жертву. Він дивиться на людей, котрих неможливо вилікувати, бо душу лікує тільки інша душа. Рани закриваються і відкриваються, ніби двері. Їх не можна забити дошками навхрест Вони відкриваються від кожного подуву вітру Історії чи