Сьюзен Коллінз - У вогні

сніг: спочатку він, а я на нього, і вперше за багато місяців поцілувалися. Той поцілунок був повний хутра, і сніжинок, і губної помади, але попри це, в ньому була впевненість, як і в усьому, що робив Піта. І я усвідомила, що не сама. Хай якого болю я йому завдала, він ніколи не покине мене напризволяще перед камерами. Він не образиться на мене за цей нерішучий поцілунок. Він піклуватиметься про мене. Так само, як і на арені... На думку про це я мало не розплакалась. Але натомість я допомогла Піті звестися на ноги, взяла його попід руку і весело потягла за собою.

Решта дня злилася в одну суцільну пляму: не пам’ятаю, як ми дістались вокзалу, як прощалися з рідними, як від’їхав потяг, як наша стара команда — ми з Пітою, Еффі та Геймітч, Цинна та Порція (стиліст Піти) — з’їли неймовірно смачну вечерю... Аж ось я в піжамі й широчезному халаті сиджу в своєму плюшевому купе і чекаю, доки всі поснуть. Певна, що Геймітч не лягатиме ще довго. Не любить він спати, коли надворі темно.

Тільки-но мені здалося, що нарешті в потязі запанувала тиша, я вдягла капці й навшпиньках пішла до його купе. Мені довелось постукати кілька разів, перш ніж Геймітч відчинив двері. Він був насуплений, ніби напевне знав, що я прийшла не з гарними новинами.

— Чого тобі? — буркнув він, перегаром мало не збивши мене з ніг.

— Маю з вами поговорити, — прошепотіла я.

— Просто зараз? — перепитав він. (Я кивнула). — Сподіваюсь, ти нічого не накоїла.

Він чекав, але я була впевнена, що кожне слово, яке ми вимовляємо в капітолійському потязі, записується на плівку.

— Ну? — гаркнув Геймітч.

Потяг почав пригальмовувати, і в голові раптом майнуло: президент Снігоу стежить за мною і не схвалює мого рішення звіритися Геймітчу, тому вирішив не зволікати і вбити мене. Але ми просто зупинились на дозаправку.

— В потязі така задуха, — промовила я.

Невинна репліка — але я побачила, як Геймітч звузив очі, втямивши, до чого я хилю.

— Ходімо.

Він підштовхнув мене до дверей тамбура і хиткою ходою попростував за мною. Коли нарешті він не без зусиль відчинив двері, нам в обличчя бухнув сніг. Геймітч поточився й зістрибнув на землю.

Капітолійський провідник поквапився на допомогу, але Геймітч добродушно відмахнувся і промовив:

— Просто хочу подихати свіжим повітрям. Лише хвилиночку.

— Вибачте. Він напився, — промовила я, перепрошуючи. — Я про нього подбаю.

Я теж зістрибнула і, спотикаючись, рушила слідом за Геймітчем, набираючи снігу в капці. Ми пройшли до кінця вагона, де нас уже не могли почути. Тут Геймітч обернувся до мене.

— Ну, що там?

Я розповіла йому геть усе. І про візит президента, і про Гейла, і про те, що нам усім гаплик, якщо я схиблю.

Його обличчя, яке в світлі червоних вогнів потяга здавалося значно старшим, протверезішало.

— Тоді ти не можеш схибити.

— Якби ви допомогли мені не схибити бодай під час подорожі... — почала була я.

— Ні, Катніс, справа не лише в подорожі, — відповів Геймітч.

— Що ви маєте на увазі? — озвалась я.

— Навіть якщо зараз усе минеться добре, за кілька місяців по нас усе одно повернуться, щоб забрати на Ігри. З цього року ви з Пітою будете менторами. І щороку знову і знову за вашим романом стежитимуть і фільмуватимуть найменші подробиці вашого приватного життя, і тобі нічого не залишається, як жити з тим хлопцем довго і щасливо.

На мене впала тяжка правда його слів. Мені ніколи не жити з Гейлом, навіть якби я захотіла. Мені не дозволять жити самій. Я змушена буду вічно кохати Піту. Капітолій наполягатиме на цьому. Може, в мене є кілька років у запасі, адже мені лише шістнадцять, тож мені дозволять іще пожити з мамою і Прим. А потім... А ось потім...

— Ти розумієш, що я маю на увазі? — тиснув на мене Геймітч.

Я кивнула. Якщо я хочу залишитися живою сама і вберегти від смерті близьких, є тільки один вихід. Я мушу вийти заміж за Піту.

Розділ 4

Назад до потяга ми пленталися мовчки. В коридорі, вже перед дверима до мого купе, Геймітч поплескав мене по плечу і промовив:

— Тобі ще пощастило, сама знаєш.

Він розвернувся і попрямував до свого купе, забираючи з собою дух перегару.

В купе я скинула намоклі капці, вологу піжаму і халат. У шухлядах було повно одягу, але я просто в спідній білизні завалилась на ліжко. І витріщилась у темряву, міркуючи про нашу з Геймітчем розмову. Все, що він сказав про очікування Капітолія, про моє майбутнє з Пітою, навіть його останнє зауваження — все це щира правда. Звісно, мені буде гірше, ніж Піті. Але не в цьому справа... хоча, може, саме в цьому? В Окрузі 12 ми мали принаймні одну свободу — право одружуватися, з ким хочемо, або не одружуватись узагалі. І тепер навіть цей вибір у мене відібрали. Цікаво, президент Снігоу наполягатиме, щоб ми з Пітою мали дітей? Якщо в нас таки будуть діти, вони щороку братимуть участь у Жнивах. Хіба не цікаво подивитися, як на арену потрапить дитина не одного, а відразу двох переможців? Діти переможців брали участь в Іграх і раніше. Це завжди викликало велику цікавість і купу розмов про те, як родині не щастить — такий збіг! Але траплялося таке занадто часто, щоб бути звичайним збігом. Гейл був переконаний, що Капітолій махлює під час жеребкування, щоб додати події драматизму. Враховуючи всі проблеми, які я створила Капітолію, майже на сто відсотків можу гарантувати, що моя дитина неодмінно візьме участь у Голодних іграх.

Я подумала про Геймітча: в нього немає ані дружини, ані родини, він затопив свій світ у спиртному. А міг би обрати будь-яку жінку в окрузі. Натомість обрав самотність. Не ту самотність, що приносить спокій. А ту самотність, яка мов ув’язнення. Чому так сталося? Може, через те, що, побувавши на арені, він вирішив: так краще, ніж ризикувати майбутнім? Я відчула те саме, коли на Жнивах оголосили ім’я Прим і я побачила, як вона прямує до сцени — на вірну смерть. Але я як сестра мала змогу посісти її місце, а от матір була такого вибору позбавлена.

Мій розум божевільно шукав вихід. Я не