Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

– Ну ладно. Це я так, в шутку. Нащот того, як ви совокупляєтесь. Іногда і поработать можете. Давай от секса до атеїстичного воспитанія вернемся, – жартома пом’якшив відповідальний момент досвідчений апаратник. І тут уже Паша сповна розрядив обстановку.

– Я знаю, товаришу перший секретар, що ініціатива наказуєма, – перейшов він до головного в порядку денному. – Я особистим прикладом, як вчить нас партія, готовий узятися за реалізацію мною внесеної пропозиції.

– Підожди, так то ж не язиком таляпати. В тебе діти є?

– Є дочка. Два рочки.

– Ну от. А як зірвешся з даху? Хто ж її годувать буде? Та й, зрештою, нас зверху по голові не погладять, що тут, на бюро, розрішили тобі лізти туда. Нам же і отвечать обратно, єслі что. Тут діло тонке і ответствене.

– Давай розберемся, – розпочав уже свою доповідь із несподіваного питання перший секретар. – Ініціативу твою я оцінюю як очень даже воврем’я. Допустим, хочемо ми зробить у культовій споруді культурну споруду. Щоб не затемнять народ, а просвєщать. А як це буде виглядати, коли у споруді – культура наша, соціалістична, а на споруді – отой відживший культ, то єсть хрест? І правильно ти рішив: нам нікак нельзя дальше йти, щоб його не убрать оттуда. Він, так сказать, став нам на путі. І не просто так, а на путі к комунізму, де хрестам не мєсто. А його ж там, нагорі, далеко видно. Трудящиєся смотрят і не понімають. Берлін взяли, а хреста убрать не можуть. А щоб убрать, одного желанія мало. Треба туди залізти, трясця його матері.

– І злізти, – упівголоса додав уже перший секретар комсомолу, якого аж розпирало від Пашиної ініціативи. Він давно потерпав, що цей вискочка прокладе собі тими хрестами дорогу до його кабінету. Ну добре, він у себе, у комсомолі, якось затушовував його подвиги, а нині він перед старшими товаришами виліз. Вийшов з-під контролю. «Ну я тобі устрою!»

– Як ви сказали, товаришу Тропченко, ініціативу треба підтримати, – включився комсомольський вожак району Костя Золопуха. – Але реалізацію ініціативи треба доручити самому товаришеві Харкавому.

Костя аж зрадів від такої своєї пропозиції. Усе він зробив правильно. Підтримав партію і взяв відповідальність на себе, тобто на комсомол. Нехай їй, партії, голова не болить, що ми вміємо тільки трахатися по кущах на всеобучі чи на семінарах активу. Ми вміємо й працювати на об’єктах комунізму, і от Паша, наш друг і товариш, це покаже. А як зламає собі карк, його начальник, товариш Костя, свічку за нього поставить. Подумки, звичайно. Бо ж не ходити заради цього виродка до церкви першому секретареві ленінського комсомолу. Тому тут у Кості позиція виявилася безпрограшною.

Але Тропченко раптом узявся виявляти батьківську турботу:

– А ти не спіши. Чого ж ти сам до такого не додумався? Піддержує він ініціативу. Ще один герой об’явився. Так як ето називається? Ільфіністов, чи як їх там, визивать надо. Професіоналов, щоб дряпатись вгору. Єсть же такі, спеціально обучені.

– Не треба нікого визивать, товаришу Тропченко, – аж затремтів від відповідальності моменту Паша. – Я доповідаю членам бюро, що перед тим, як виступити з ініціативою, я самотужки пройшов самопідготовку. Під керівництвом, Тімофєй Тімофєєвіч, якраз інструктора з альпінізму. Це було моє хобі, а тепер, я відчуваю, перед вами, дорогі товариші по партії й комсомолу, що це моє покликання. Тому до виконання завдання я готовий і морально, і політично, і професіонально.

– Так ти шо, перед тим, як обнародовать план дій, сам обучався? – здивувався начальник КГБ, що щось таки в районі відбувалося без його відома й позаочі його багатотисячної армії сексотів.

– Протягом останніх трьох місяців я щосуботи їздив у гори і там пройшов повний вишкіл. Інструктор, якому я платив із сімейного бюджету, може дать мені сертифікат.

Тропченко знову стукнув об стіл, але м’якше. Неначе просто поклав твердо руку на червоне покривало. Усі знали: це означає, що дебати закінчено.

– Я думаю, ніхто не буде возражать, щоб піддержать ініціативу товариша… – І тут він сам здивувався, що навіть не знає прізвища цього героя. – Ізвіні, як тебе звать?

– Паша Харкавий, заввідділу пропаганди й агітації райкому комсомолу.

– Паша. Як Павка Корчагін. Хороше совпадєніє. Молодєц, – похвалив комсомольця перший секретар, неначе він сам собі обирав ім’я. Саме на цій думці впіймав себе старий фронтовик.

– Кстаті, а ти хрещений-то сам? Раз ім’я єсть, то хрестили небось у церкві.

– Я не думаю, що я особисто несу за це відповідальність, товаришу перший секретар. Як розуміють усі члени бюро, протестувати проти дій своїх батьків у віці 20 днів я не міг. Але я засуджую моїх батьків, які носили мене до церкви. І тут перед вами, моїми товаришами по партії та комсомолу, зрікаюся цього хрещення.

Якось не по собі стало всім присутнім. Хоча той офіційний самопроголошений антихрист не сказав нічого такого, що не випливало б із його поведінки чи, тим паче, із цієї епохальної, без перебільшення, ініціативи. Але неначе перевернулося щось у єстві практично кожного, і від того немов запахло горілим від лампад, як це буває хіба що на похоронах.

Паша відчув цю горілу атмосферу й не вгавав:

– Я пропоную це зробити всім присутнім.

Тропченко, з якого поти текли градом від таких ініціатив, напевно вперше за роки керівної роботи не знав, що робити.

– Я просто пропоную тим, хто вірить у Бога і своє хрещення, встати і вийти із залу, – виручив його Паша.

– Ну, таких у нас нєт, потому что… бить нє может. А как іначе? Ще не хватало, чтоби член райкому вірив в Бога, – зрадів такій гарній розрядці перший секретар.

Ще бракувало, щоб на пропозицію цього дурня хтось справді встав і вийшов. Тоді йому, першому секретареві, незважаючи на бойові заслуги, просто кришка й капут.

– А тепер перейдьом к дєлу. Хто за те, щоб підтримать товариша Павла Харкавого і поручить йому реалізовать, так сказать, його великий почин?

Присутні проголосували.

– Спасібо. Одноголосно, – сказав для протоколу товариш Тропченко. – Про деталі распространяться не будемо. Усі понімають, что тут надо помалківать. Дальше я поручаю поработать вмісті товаришу Харкавому із товаришем Феофановим.

Після бюро Паша поїхав додому, і вони вдвох із татом напилися, як цуцики. Харкавий-старший завше хотів, аби його син просунувся аж до Москви, а от не виходило.

– Ця банда червона навічно. Ти видиш, як вони роблять? Брехнею світ перейшли, і ніхто їх назад не верне. То я собі здармував вік, а ти тисни на дві педалі! – вдарився у