Андрій Кузьменко - Я, Паштєт і Армія

побачення, шановні. Ні одне з вищезгаданих слів не повториться жодного разу до фінального свистка! Ми — за мир! Власне з таким надписом стара, з часів Хрещення Русі, вицвіла тряпка висіла в неврології над вхідними дверима.

— Яка, бля, неврологія? — чую незадоволений голос слухача із третього ряду.

— А така! Хто служив в авіації, хто — у стройбаті, а я — в неврології!

Калінінський Ордена Красного Артьомовского Полусладкого воєнний госпіталь був моїм нескучним комфортним домом 20 місяців служби. Я не косив, не сцяв під себе на матрац, не здавав кал у коробці з-під взуття, не ковтав цвяхи — я просто звалився в обморок під час прийняття присяги. А таких цінних для країни кадрів ніхто не збирався марнувати. Радянське командування було настільки далекоглядним, що вбачало в моїй перспективі воїна діючої армії одні лише катастрофи, тому мене вирішили відрядити в КОКАП — щоб дитина була поближче до таблеток валідолу і палат інтенсивної терапії, а не до червоної кнопки запуску стратегічних ракет. А також — ближче до окремої раси радянського суспільства, не оспіваної в піснях і в кіно — раси людей, які силою свого інтелекту, знаходячись на службі в армії, в ній не служили. Вони — косили!

4

КОСІЛЬЩІКИ! Це була еліта армійського суспільства — кращі в країні — художники, будівельники, музиканти, космонавти, астронавти, тобто богема, а ще — узбеки, таджики, вірмени, грузини та один естонець, які не хотіли віддавати армії два власних роки, і придумували найфантастичніші способи, щоб цього уникнути. А я їм активно помагав!

— Атдєлєніє к бою! — закричав днєвальний, який, як правило, спав на вході до неврології в тапочках на босу ногу.

Наш бос — Борис Борисович Адамов-Яблоков — кинув у нього фонендоскопом і тоном вихованця інституту толерантного вокалу сказав:

— Ну какой к бою, какой к бою, Нєфрітов?!

— Я — Нєфьодов, — ображено відповів днєвальний, чухаючи область паху, вражену металевою слухавкою.

— Теперь будешь Нефрітов. Зові Зою Алексєєвну, бистро, бальнова везут с пріпадком.

Зоя Алексєєвна — стара діва, яка зі спини викликала найіскрометніші фантазії в чоловічої половини не тільки госпіталю, а й цілого міста. Але, якщо нещастя змушувало вас побачити фасад, то про застосування своїх органів брунькування ви забували моментально і довго ще не пам’ятали місце, де вони у вас висять. У СРСР не вистачало в ті часи брому для заспокоєння бурного потенціалу радянських воїнів, і тому таких осіб брали на роботу дуже охоче. Отже, ззаду Зої Алєксєєвні було років 25–30, але спереду — над цим питанням донині мучиться кафедра інституту палеонтології у Клівленді, штат Огайо.

— Так, так, так — противним електронним голосом затупотіла каблуками по підлозі ординаторської Зося — так ми називали її між собою, люблячи-ненавидячи.

— Прапустітє, солдатікі, мєня впєрьод — пхалася вона між пацанами в синіх халатах і кирзових тапочках, як Суворов з пушками через Альпи. Пацани падали на підлогу, як молоденькі деревця після наїзду ЗІЛа, навантаженого піском, а Зося вже підбиралася до каталки та викладала свої груди на здоровенного дядька, з рота якого лилася піна, як на дискотеці Армагедон в Ужгороді.

— Так, так, так — епілептіческій сіндром, — закусивши значимо губу, видала вона чіткий діагноз.

Рот новоприбулого нагадував посмішку коня зі скульптури Мишкіна «Радостний конь», виставленої в картинній галереї Женевської академії мистецтв імені Чкалова. Зуби верхньої щелепи ніколи в житті не прикривалися верхньою губою. Верхня губа, натомість, позбавлена своєї натуральної функції, просто мотлялася, як не туди пришитий рукав. Між нижніми й верхніми зубами могла би поміститися табуретка, такий був господарський отвір, але в даний момент фіг ти що туди пропхаєш, бо звідти безперервним потоком валила піна. ББ, так кликали ми між собою боса, підбіг і впихнув хворому в рот якусь фігню, замотану в тряпочку, щоб той не ковтнув язика. Хворий крякнув, пирскнув піною Борисовичу на галстук і перекусив тую фігню разом із тряпочкою та пальцем нашого боса. Ну, палець він не відкусив, але гризнув чуток.

— Баріс Барісич, а он вас укусіл, — не без задоволення заскавуліла Зося. — Ета ж тєпєрь 50 уколов в живот, да? — незрозуміло для чого, лежачи грудьми на волосатих джунглях пацієнта, пищала вона, а дупу свою відставила в такий неприродній спосіб, щоб нею могла милуватися максимально широка аудиторія.

— У мєня прививка от бешенства — сказав ББ, пробуючи запхати хворому в рот футляр від своїх окулярів, але потім, трохи здивовано покрутивши його в руках, сунув собі в кишеню.

Дядько тим часом почав дико трястися на каталці. Думаю, спокійними в цій ситуації лишилися б тільки жителі Камчатки і села Коти Яворівського району. Ані одних, ані других у списку присутніх не було, тому перестрашились абсолютно всі. Такого буйного припадку в нас не було ніколи. Зосю трясло разом з її цицьками так, що якби там було молоко, то за дві хвилини з нього вийшла б афігєнна сметана. Губи в Зосі постійно були намазані якоюсь дикою помадою, яку відмити можна було тільки ацетоном, або вогнеметом. Від страшної вібрації на тілі пацієнта, рот і воронячий ніс старшої медсестри втопилися в камишових заростях його грудей, і за секунду відмивати помаду стало вже його проблемою. На його груди ніби настругали бурячком. Хто хоч раз був на західноукраїнському весіллі, має знати як то виглядає. По цій струганині й мотлялася фейсом Зося, роблячи собі відповідний мейкап. Але вона була відданим медиком, вона обожнювала бути в гущі подій, і навіть коли брала комусь кров із вени, то любила й собі порскнути для шарму червоненьким на халат і лице.

— Хватайте єво за рукі, салдатікі, — волала Зося, розтягнувшись на бурячковій струганині й розмахуючи дупою, як прапором, у різні боки.

Двоє пацанів кинулися на припадочного, ніби він був винен їм сто тисяч, і повисли на його лапах, а решта переглянулася та чекала, що буде далі. Такі ситуації були буденними для нашого дому: хтось при смерті, а всім похер — аби поржати. Армія, селяві. Так і цей раз, за спинами рятувальної бригади товклося з десяток людей — в основному солдатики-таджики, яким кожен такий епізод замінював похід у цирк. За ними абсолютно спокійно сиділи троє офіцерів, що вже третій тиждень не могли дограти партію у преферанс, бо в бардаку завжди губився блокнот, де писали рахунок.

— Андрєй, Андрюш, бєгі сюда, нєсі магнезію, — так почтиво звертався до мене на цілий світ один тільки Бос. Я поважав і любив цю людину, яка поміняла правила в радянській армії для того, щоб