Вільгельм Гауф - Малий Мук (Збірник)

адже, тільки-но їх поклали на землю, як вони миттю розсипалися на порох. Ми й далі випилювали дошки і до вечора перевезли на землю всіх мерців. Нарешті, на борту залишився лише той, кого прибили цвяхом до щогли. Марно силкувалися ми витягнути цвях із дерева, його годі було зрушити бодай на волосинку. Я не знав, що його робити: не рубати ж щоглу, щоб перенести капітана на суходіл. Та Мулей порятував мене і з цієї халепи. Він похапцем відправив одного з рабів на берег, наказавши йому привезти горщик із землею. Коли принесли горщик, чаклун пошептав над ним якісь таємничі слова і висипав землю на голову мерця. Той одразу ж розплющив очі, глибоко зітхнув, і на рані від цвяха в нього на лобі виступила крапелька крові. Тепер ми легко витягли цвях, і поранений упав на руки одного з рабів.

— Хто мене сюди привів? — запитав він, прокинувшись. Мулей указав на мене, і я підійшов до нього ближче.

— Дякую тобі, невідомий чужоземцю, ти врятував мене від довгих мук. П'ятдесят років мандрує моє тіло цими хвилями, а дух мій був приречений на те, щоб повертатися в нього щоночі. Але тепер голови моєї торкнулася земля, я отримав відпущення і спокійно йду до прадідів.

Я попросив його розповісти нам про свою біду, і він мовив:

— П'ятдесят років тому я був впливовою, шанованою людиною і жив у Алжирі; пристрасть до наживи спонукала мене спорядити корабель і податися в пірати. Я добуткував цим ремеслом уже певний час, коли на Занте[3] на корабель до мене сів один дервіш, якому хотілося проїхати безкоштовно. Ми з товаришами мали грубу вдачу і зневажали святість дервіша; я навіть дозволяв собі кпити з нього. Одного разу він у благочестивому запалі осудив мій гріховний спосіб життя; вночі, дудлячи вино зі своїм штурманом, я пригадав його слова і спаленів од гніву. Розлючений тим, що якийсь дервіш наважився сказати мені те, чого я не попустив би самому султанові, я кинувся на палубу і встромив йому в груди кинджал. Умираючи, він прокляв мене і мій екіпаж, сказавши, що нам не випаде ні жити, ні померти, поки ми не торкнемося головою землі. Дервіш помер, ми кинули його в море і посміялися з його погроз. Та слова його справдилися тієї самої ночі. Частина мого екіпажа повстала проти мене. Відбулася люта сутичка; мої прихильники були переможені, і бунтівники прибили мене цвяхом до щогли. Проте й вони померли від отриманих ран, і скоро вже мій корабель нагадував велику могилу. У мене теж потемніло в очах, дихання зупинилося, я думав, що вмираю. Та це було лише заціпеніння, яке скувало мене. Наступної ночі, тієї самої години, коли ми кинули дервіша в море, всі ми прокинулися. Життя повернулося, але говорити і робити ми могли лише те, що говорили і робили у фатальну ніч. Так ми плавали цілих п'ятдесят років — не могли ні жити, ні померти, бо як нам було досягти землі? З бурхливою радістю розпускали ми всі вітрила щоразу, як починалася буря, сподіваючись, що розіб'ємося об кручі, а втомлена голова врешті знайде спокій на дні моря. Та це нам не вдавалося. Тепер же нарешті я помру. Ще раз дякую тобі, мій невідомий рятівнику! Якщо скарби можуть тебе винагородити, візьми мій корабель на знак удячності.

Сказавши це, капітан похилив голову і випустив дух. За мить і він перетворився на порох, як його супутники. Ми зібрали прах у скриньку і закопали його в землю; у місті я знайшов теслярів, які полагодили мій корабель. З великим зиском вимінявши товари, що були у мене на облавку, на інші, я найняв матросів, щедро обдарував мого друга Мулея і попрямував до себе на батьківщину. Проте плив я не прямим шляхом, а приставав до різних островів і країн, продаючи свої товари. Пророк благословив мій почин. За дев'ять місяців я прибув до Бальсори, подвоївши спадок, отриманий від померлого капітана.

Земляків здивували мої багатства і мій успіх; вони вважали, що я, напевно, знайшов алмазну печеру знаменитого мореплавця Сіндбада. Я вирішив не переконувати їх; але відтоді всі бальсорські хлопці, тільки-но їм виповнювалося вісімнадцять, пускалися в мандри, щоб, як і я, знайти своє щастя. А я жив спокійно й мирно і раз на п'ять років здійснював подорож до Мекки, щоб подякувати в святих місцях Аллаху за його милості і благати його, щоб прийняв до себе в рай капітана і його товаришів.

Відрубана рука

Народився я в Константинополі. Батько мій був перекладачем у Порті[4] й одночасно примудрявся вести доволі прибуткову торгівлю ароматичним надіб'ям і шовковими тканинами. Він дав мені добре виховання, почасти сам навчаючи мене, почасти доручивши мою освіту одному з наших священнослужителів. Перше він готував мене, ставлячи за свого наступника в торгівлі, та коли в мене мало-помалу виявлялися незвичайні здібності, він, за порадою друзів, вирішив зробити з мене лікаря, — лікар-бо, надто коли йому не бракує клепки в голові, на відміну від звичайнісіньких пройдисвітів, легко досягає успіху в Константинополі. До нас додому вчащали франки, і один із них умовив батька послати мене до нього на батьківщину, в місто Париж, де цьому ремеслу навчають найкраще і притому задарма; сам він, повертаючись додому, зголосився безкоштовно відвезти мене туди. Мій батько, який замолоду теж подорожував, погодився, і франк сказав мені, щоб за три місяці я був готовий їхати. Я не тямився від радості, що побачу чужі краї, і не міг дочекатися хвилини, коли ми сядемо на корабель. Нарешті франк залагодив усі свої справи і зібрався в дорогу. Увечері, напередодні від'їзду, батько повів мене до себе в спочивальню; там я побачив чудові одяг і зброю, розкладені на столі. Та ще більше мій погляд прикувала велика купа червінців, — досі я ніколи не бачив їх у такій кількості. Батько обійняв мене і мовив:

— Глянь-но, сину мій, який одяг я приготував тобі в дорогу. І зброя теж призначається тобі. Цю саму зброю твій дід надягав на мене, коли я вирушав на чужину. Я знаю, ти вмієш володіти нею; але ніколи не користуйся нею без потреби, коли ж тобі треба захищатися, — тоді вже бий щосили. Статок мій невеликий; дивись — я поділив його на три частини; одна належить тобі, друга не дасть мені померти з голоду, третя ж буде