Г. Л. Фальберг - Злочинця викривають зорі

нічим не відрізнялося від тисяч інших вікон, уже кілька хвилин стояв містер Маккормік і дивився вниз, де серед стрімких височенних стін вирувало життя великого міста. Сюди нагору ледве доносився клекіт і шум вуличного руху. Глухий гул, що підіймався з дна глибоких вулиць-колодязів, не міг проникнути крізь подвійні рами вікон. Незвичайна тища напувала в приміщенні, всю середину якого займав надмірно великий письмовий стіл. Решту обладнання кімнати становили невеличкий столик для куріння з чотирма кріслами навколо і кабінетний буфет.

Чоловік, то стояв біля вікна, був середній на зріст, одягнений у звичайний костюм, яких десятки висять у кожній крамниці готового одягу. Важко було визначити вік цього чоловіка, але йому, певно, ще не перейшло за шістдесят. Привертала увагу його голова з голим черепом і широким обличчям. Масивне підборіддя виступало наперед; вираз очей свідчив про енергійну вдачу чи навіть безпощадність їх господаря. Та хто з натовпу людей, на яких він споглядав униз із свого вікна, знав щось про нього! Тільки для дуже небагатьох ім'я Маккорміка пов'язувалося з певними уявленнями, і навряд чи хто-небудь знав особисто цього чоловіка, який зараз спокійно підійшов до письмового стола незвичайної форми.

Його ліва рука були паралізована і безсило звисала донизу. Підійшовши до крісла, що стояло в центрі півкола, утвореного столом, Маккормік сів. Вимикачі, кнопки, сигнальні лампи, мікрофон і мініатюрні гучномовці надавали цьому столу вигляд пульту управління в студії сучасної радіомовної станції. Кабінет також був обладнаний пневматичною поштою. Серед усього цього технічного устаткування широка папка для паперів виглядала якоюсь випадковою, сторонньою річчю.

Маккормік натиснув на кнопку, і на протилежній стіні спалахнуло кольорове зображення географічної карти, точніше — економічної карти з виробничими покажчиками, з даними про поклади руд і вугілля.

Кілька хвилин Маккормік дивився на карту примруженими очима, щось міркуючи. Потім рішуче натиснув на одну з кнопок. У ту ж мить біля мікрофона спалахнула червона контрольна лампа. Тоді він заговорив — коротко й уривчасто, голосом, що не зовсім пасував до цього розкішного приміщення з імпозантним письмовим столом; його інтонації нагадували мову портового кварталу там внизу, де кінчалися ряди хмарочосів.

— Негайно передати генералові Гонсалесу наші пропозиції! Пропоную цілковиту підтримку! Даю двадцять реактивних літаків! Умова: в разі успіху перевороту Гонсалес повинен договірно передати нам усі поклади урану. Крапка!

Тільки-но пролунало останнє слово, як спалахнула зелена лампа і гучномовець лаконічно повідомив:

— Все гаразд! Л-13 сповіщає: на об'єкті № 5 досягнуто мети!

Маккормік відкинувся в кріслі. По його обличчю промайнула брутальна посмішка. Недбайливим рухом руки він ввімкнув телевізор, і на стіні — там, де щойно було видно кольорову карту, — з'явилося зображення з метр завбільшки.

В цю мить розчинилися єдині в кімнаті двері, і на порозі зупинився елегантно одягнений чоловік середніх літ. За ним видно було товсту шкіряну обшивку других, зовнішніх дверей. Чоловік мовчки дивився на Маккорміка, аж поки той не відвернув голову від телевізійного зображення.

— Вам чого?

— Пробачте, що потурбував. Ідеться про об'єкт № 5. Може, слід попередити робітників другої дільниці?

Його голос звучав невпевнено.

Кущуваті брови Маккорміка загрозливо зійшлися докупи. Тоном, що не допускав ніяких заперечень, він гримнув на співрозмовника:

— Сто разів казав я вам, Мортоне: облиште ваші сентиментальні втручання до справ! Якщо ми попередимо робітників, у них виникне підозра до нас. — Він хитнув головою в напрямі великого вікна і вів далі:— Он там внизу щодня гине від вуличного руху більше людей, ніж проживає у всіх ваших жалюгідних робітничих бараках! Так? Отож і не будьте таким жалісливим.

Людина, яку назвали Мортоном, злегка вклонилася:

— Слухаю, містер Маккормік!

Двері безшумно зачинилися.

Пробурчавши щось собі під ніс, Маккормік знову повернувся до телевізійного зображення. На екрані, що блідо миготів при денному світлі, видно було велике нафтове поле з безліччю бурових вишок. Над ними ліниво пливли клуби чорного диму. Частина нафтового поля була охоплена полум'ям.

Маккормік:і задоволенням оглянув цю картину, потім вимкнув телевізор і гукнув у мікрофон:

— Прошу інформацію про європейський об'єкт № 11!

Відповідь знову ж таки надійшла з одного з гучномовців:

— Оуен чекає пароля. Гофстраат, очевидно, наш супротивник.

Маккормік якусь хвилину роздумував, потім почав щось собі занотовувати й одночасно дав своїм жорстоким голосом наказ:

— Оуену все підготувати до вильоту! Чекати нових вказівок! Дейзі без відома Оуена кинути проти Гофстраата! Крапка!

Тихо клацнувши, прилад автоматично вимкнувся. Маккормік одсунув свої записи і, зробивши кілька своєрідних незграбних рухів, підвівся. Спираючись на стіл, він повільно обійшов його і далі трохи швидше попрямував до крісел біля столика для куріння. Перш ніж сісти, він натиснув на кнопку, що майже непомітно була вмонтована в стіні. Одразу ж почулося тихе шарудіння. Частина стінної обшивки перед ним, мов жалюзі, розсунулася в обидва боки, відкривши велику скляну шибку.

Маккормік почав розглядати колекцію спроектованих на задню стінку шибки кольорових фото. Лише зліва вгорі було порожнє місце для знімків, що мали надійти пізніше. На фото були виключно красиві жінки, здебільшого зовсім роздягнені. Здавалося, всі знімки були зроблені без відома зображених осіб.

Маккормік зручно розлігся в кріслі. Погляд його шугав від одного фото до другого. Очевидно, його службовці охотилися і за інтимними фотознімками вродливих жінок. Серед них були кінозірки, а також і дружини відомих осіб.

Хрипкий дзвоник сполохав Маккорміка, який з посмішкою на устах заглибився був у свої спостереження.

Він негайно закрив цю своєрідну картинну галерею, пішов назад до столу і натиснув на одну з численних кнопок. Через потайні двері ввійшла молода секретарка, яка ніби щойно скочила з сторінок журналу мод.

Маккормік сидів, як і раніше, з нерухомим обличчям у кріслі біля письмового столу. Секретарка, це чудо косметики, посміхаючись, наче манекен, граціозно підійшла на високих каблуках ближче і доповіла:

— Міс Дейзі чекає в приймальні з матеріалами з Європи.

Шеф кивнув у бік столика для куріння і відповів:

— Нехай зайде сюди!

9

Тербовен поквапливо встав і пішов назустріч редакторові.

Той ішов, посміхаючись, по-хлопчачому розмахуючи капелюхом.

— Сьогодні я завітав до вас, так би мовити, в службових справах, — сказав він, хитрувато посміхаючись.

— Та що ви кажете? Чи не збираєтесь ви взяти в мене інтерв'ю? Але ж я не кінозірка і не мільйонер, та й не вбив нікого! Хіба може?..

— Набагато гірше, мій любий! Вами цікавляться!

Петер у відповідь засміявся:

— Та що ви говорите! — Потім уже серйозніше спитав: — А ви часом не помиляєтесь? Безперечно, якщо й цікавляться, то винаходом мого батька! Также?

— Помиляєтесь, любий друже!

З цими словами Роньяр увійшов до скромно обставленого