Еміль Золя - Щастя Ругонів

що мали одружитися й були не від того, щоб трохи раніш поцілуватися, не знають, де б їм побути на самоті, не викликаючи людського осуду й поговору. Правда, батьки дають дітям повну волю, але коли б закохані надумали найняти собі кімнату в місті та зустрічатися там, то наробили б собі сорому на всю округу… З другого боку, вони не можуть щовечора ходити далеко за місто, в поля і луки. От тому-то їм доводиться вибирати щось середнє: вони блукають передмістям, пустирями, алеями, скрізь, де мало перехожих і багато темних притулків. Всі мешканці міста знають одне одного в обличчя, і тому з обережності, щоб стати невпізнанними, закохані закутуються широкою кереєю — під такою кереєю могла б знайти собі притулок ціла сім’я. Батьки дивились крізь пальці на ці гулянки в темряві, і їм здавалося, ніби це не ображало суворої провінційної моралі.

Береться на увагу, що закохані ніколи не зупиняються по кутках і не сідають на землю, і цього досить, щоб заспокоїти цнотливих. Можна тільки цілуватись ходячи. Буває, проте, що дівка кінчає погано, — значить, закохані десь присіли.

Як би то там не було, немає нічого чарівнішого, як ці гулянки. Тут цілком дається взнаки південна хитра та винахідлива уява. Це справжня машкара, приступна для бідноти, що дає багато маленьких утіх. Закоханій дівчині досить розкрити свою керею — й ось уже і притулок для коханого; вона ховає його біля свого серця, у своєму теплому одязі, як міщаночки ховають любків під ліжком або в шафі. Заказаний овоч стає особливо солодкий: його куштують на волі, серед байдужих перехожих, на ході, вздовж дороги. Але найбільшої втіхи надає, що можна безкарно цілуватися перед людьми, збавити цілий вечір, обіймаючи один одного, й не боятися, що вас пізнають, укажуть на вас пальцем. Як добре обернутися в темну безформну фігуру; вона така ж, як і всяка інша пара. Пізній подорожній бачить, як повз нього сновигають якісь силуети, — це майнуло кохання, і тільки, кохання безіменне, кохання вгадане, але невідоме. Закохані знають, що вони добре заховані, перемовляються тихим голосом, вони в себе; а найчастіше вони зовсім не розмовляють, ходять цілими годинами, щасливі тим, що припадають одне до одного, обгорнуті однією й тією ж полою. Тут багато змислового й багато цнотливого. Винне в цьому найбільше підсоння; воно й привчило закоханців ховатися по кутках передмістя. В гарні літні ночі, гуляючи Плаеаном, зустрічаєш щокрок, у тіні кожної стіни, загорнуту однією кереєю пару; по деяких місцях, наприклад, на плаці св. Мітра, багато таких темних доміно; теплої ясної ночі вони сновигають собі повільно, без гомону, ніби запрошені на таємничий бал, що дають його зорі коханню бідних людей. Коли настає спека й молоді дівчата не одягають більше своїх керей вони прикривають милованця широким подолом спідниці. Взимку навіть морозів не жахаються ті, що закохані найбільше.

Коли Сільвер та Мієта йшли вниз по дорозі до Ніцци, їм на думку не спадало скаржитись на холод грудневої ночі.

Молоді люди пройшли сонне передмістя, не обмінявшись ні одним словом. Вони почували невимовну радість від теплих чарівних обіймів, але все ж на серці їм було сумно. Щастя, що вони зазнавали, пригортаючись тісно одне до одного, змішувалось з сумним почуттям, що це в останній раз; їм здавалося, що вони не вичерпають насолоди й гіркості цієї тиші, яку порушували їхні кроки. Незабаром будинки порідшали, вони дісталися до краю передмістя, до брами Жа-Мефрену — двох великих стовпів, з’єднаних гратами, через які видно було довгу алею шовковиць. Проходячи повз браму, Сільвер та Мієта несамохіть озирнулись на цей маєток. Поза Жа-Мефреном шлях поступово спускається до долини, де тече мала річка Віорна, — влітку вона схожа на струмок, взимку ж буває бурхливим потоком. Два ряди в’язів ще існували тоді й утворювали з дороги: пишну алею, прорізуючи широкою смужкою гігантських дерев лани та нужденний виноград, що вкривали схил. Цієї грудневої ночі, під промінням світлого та холодного місяця, недавно зорані ниви здавались обабіч дороги шарами сіруватої вати, що заглушила всякий гомін, несений вітром. Здалеку глухий голос Віорни тільки один порушував велику тишу в полі.

Коли молоді люди почали спускатися по цій алеї, думки Мієти звернулись до Жа-Мефрену, який вони тільки що залишили за собою.

— Сьогодні мені було дуже важко вирватися, — сказала вона. — Дядько не відпускав. Але, на моє щастя, він зачинився в підвалі — мабуть, закопував там свої гроші, бо вранці налякався, коли почув про те, що готується.

Сільвер ще ніжніше стиснув їй руку.

— Нічого, — відповів він, — не бійся. Прийде час, коли, й ми будемо зустрічатись вільно, без жаху, щодня… Не треба журитись.

— О, — сказала молода дівчина, хитаючи головою, — ти маєш надію, ти… Бувають такі дні, коли я дуже журюся; не важка робота турбує мене, ні, навпаки, я навіть рада, коли дядько брутальний, коли він навалює на мене тяжку роботу. Він зробив з мене наймичку — і правильно вчинив. Ще невідомо, що б з мене вийшло. Бачиш, Сільвере, іноді я сама себе вважаю за прокляту… Краще б умерти… Адже ж ти знаєш, про кого я згадую…

Ридання урвали її голос. Сільвер майже грубо припинив її:

— Тоді ти мені обіцяла не думати про нього. Це не твоє злочинство.

Потім він додав уже лагідніше:

— Ми занадто любим одне одного, хіба це не правда? Коли ми поберемося, все минеться.

— Я знаю, — відповіла Мієта, — ти добрий, ти простягаєш мені руку допомоги. Але що ж робити? Мені страшно, іноді я обурююся, бо мені здається, що всі мене ображають, і тоді я стаю злою. Я відкриваю тобі моє серце, тобі одному. Щоразу, коли мені колють очі батьком, я почуваю, що мене всю кидає в жар. І коли хлопці кричать мені вслід: «Гей ти, Шантагрей!», я аж нетямлюся й ладна прибити їх…

І після сердитого мовчання додала:

— Ти — чоловік, ти володієш рушницею, щасливий ти.

Сільвер дав їй договорити. Пройшовши декілька кроків, він сумно сказав:

— Ти несправедлива, Мієто. Твій гнів даремний. Не слід обурюватись проти правосуддя. Коли я йду битися — це за право всіх, а особисто я не хочу помститися над ким-небудь.

— Все одно, — провадила молода дівчина, — я бажала б бути чоловіком і володіти рушницею. Здається, що мені було б легше тоді.

Сільвер мовчав, і вона відчула, що він незадоволений. Увесь гнів її одразу вигас, і вона благально прошепотіла:

— Ти не сердишся на мене? Це твій від’їзд навів на мене смуток і викликав