Олександр Мелентійович Волков - Вогняний бог Марранів

Страшила і Залізного Дроворуба, — похмуро мовив Урфін.

Наступного дня на поклик вогняного бога все населення долини Марранів зібралося на великій галявині біля озера. Попереду стояли дужі кремезні чоловіки, далі юрмилися старі діди й баби, жінки, діти. Урфін Джюс височів над юрбою. Він стояв на великому камені, який притяг Тупотун. В червоному плащі й такій же шапці з пір'їнами, сліпуче відсвічуючи в сонячному промінні, Урфін видавався справжнім богом вогню. Джюс підняв руку, і все замовкло.

— Улюблені мої Маррани! — почав він глухим сильним голосом. — Я знаю, що багатьом з вас живеться погано і ви звинувачуєте в цьому мене… — Чоловіки похнюпились, а Урфін вів далі: — Ваші серця відкриті переді мною, мов на долоні. Ось ти, Бейсе, і ти, Харте, і ти, Клеме, скажіть, на кого приготовлені дрюки, заховані у ваших куренях?

У Марранів, яких назвав Джюс, на лобі яскраво зачервоніли вертикальні смуги, сліди колишнього рабства. Поліцаї кинулися схопити змовників і підвести до в'язниці, проте Урфін зупинив їх величним жестом:

— Не Треба! Я прощаю їм, вони вчинили так з дурного розуму. Діти мої, Маррани! Так, вам важко, нестерпно, але хто в цьому винен? Та, звісно ж, не ваш добрий князь Торм і не його шляхетні радники! Вони хотіли б усім вам надати блага життя, однак не можуть, і винна в тому доля! Так, доля! — звучно повторив Урфін. — Погляньте довкола!

Він широким жестом показав навколо, і Маррани глянули на свою долину, немов бачили її вперше.

— У цій тісній бідній місцевості багато каміння і дуже мало родючої землі! Тут навіть не ростуть прекрасні фруктові дерева, яких вдосталь на решті території країни. Тут немає лугів, де можна розводити жирних овечок і молочних корів. Але зверніть ваші погляди на північ і на захід!.

Голови слухачів одночасно повернулись.

— Якби не заважали гори, ви побачили б там родючі рівнини з фруктовими гаями й квітучими нивами, з безліччю теплих затишних осель. Туди, туди поведу я вас, діти мої, там ви знайдете безліч усіх життєвих благ! Ваше щастя — за горами!

Дике ревище юрби перервало оратора.

— Веди нас, батьку наш! — кричали збуджені Маррани, і найдужче кричали ті з них, хто був позначений знаком рабства. — Веди нас, великий боже!

Урфін помахом руки відновив тишу.

— У тих краях живуть кволі, зманіжені створіння, вони не призвичаєні до боротьби і бійок…

— А ми бійки не боїмося! — загорлав могутній Бойс, який ховав у курені дрюка. — Ми їм покажемо, цим хирлякам, го-го-го!

Його підтримав хор войовничих голосів. Так хитро направив Урфін гнів народу на ні в чому не винних Мигунів і Жуванів. Мітинг скінчився.

Урфін почав віддавати ділові розпорядження Він призначив командирами сотень Бойса, Клема, Харта й інших любителів почубитися, дужих, запальних хлопців.

— Відбирайте до своїх сотень тільки молодих здорових юнаків. Старого луб'я нам не треба, старі нехай сидять удома й готуються приймати воєнну здобич.

Грубий регіт був відповіддю. Ця майбутня солдатня вже обожнювала свого вождя.

Цього ранку Карфакс полетів на лови в далекі гори. Повернувшись, він застав у долині незвичне пожвавлення. Дорогами крокували загони чоловіків під проводом командирів На уторованих майданчиках молоді Маррани фехтували на дрючках. Чулися войовничі вигуки.

— Що тут таке відбувається? — спитав Урфіна здивований орел.

— Маррани збираються війною на Мигунів та Жуванів, і я, щиро кажучи не можу їх від цього втримати, зухвало відповів Урфін. — Бідолахам гак погано живеться в їхній бідній долині.

— Ниций ти. чоловік! — загримів Карфакс. — Ти певне сам підбурив їх на це й тепер хочеш скористатися плодами загарбницької війни!

Велетенський орел грізно насувався на людину, розкривши міцного дзьоба. Урфін оголив груди.

— Що ж, бий! — спокійно мовив він. — Бий, тільки зразу на смерть!

Карфакс відступив.

— Нікчемо! — глухо мовив орел. — Ти знаєш, що я не можу завдати анінайменшої шкоди моєму рятівникові. І ти завжди це знав, підступний чоловіче! Ти кував лихо за моєю спиною і навіть більше того, з моєю допомогою… Горе мені, нещасному, я став знаряддям у руках негідника. Я смертю спокутую свій гріх, але начувайся Урфіне! Добром ти не скінчиш, я кажу це в час передбачення, які трапляються у нас, гігантських орлів.

І, висловивши це зловісне пророцтво Карфакс знявся в повітря і помчав до Орлиної долини назустріч своїй долі. Він знав, що його чекає загибель від Аррахеса, його заклятого ворога, але не хотів лишатися з Урфіном і своєю присутністю схвалювати й підтримувати його плани.

У ПОХОДІ

рфінова армія складалася з двадцяти сотень Джюс вважав що двох тисяч вояків вистачить для підкорення Фіолетової та Блакитної країн і Смарагдового острова. В похід рушили опівдні. До гір армію супроводжувало все населення долини. Кожен солдат ніс пращу з запасом каміння міцного дрюка й торбу з харчами на перший час.

Коли Маррани спустилися з гори, полководцеві з великими труднощами вдалося добитися щоб армія рухалася сотня за сотнею з дотриманням встановленого інтервалу. Лави раз у раз порушувались, тому що то один, то інший воїн відбігав убік подивитись на метелика, пташку чи квітку, яких не було в долині.

Урфін їхав на ведмедеві і з сумом згадував своїх слухняних, дисциплінованих дуболомів. З Марранами, однак, це були ще квіточки, а ягідки чекали попереду.

Тільки-но вечірні сутінки спустилися на землю, лави Стрибунів змішалися, солдатів почало хилити на сон. Урфін ледве встиг нашвидку розставити вартових, як уся армія непробудно спала, Зачекавши півгодини, Урфін пішов перевіряти пости. Всі вартові спали, незважаючи на суворий наказ охороняти табір. Дехто згорнувся на землі калачиком, були такі, що хропли сидячи; а кілька чоловік примудрилися заснути стоячи, обхопивши руками дерева. Розсерджений Урфін наказав ведмедеві перевернути їх догори ногами, прихиливши до стовбурів. Вони спокійнісінько спали собі далі!

Усіх цих беззахисних вояків можна було перерізати, як курчат, якби вночі напав ворог. Але ніяких ворогів поблизу не було і Урфін, махнувши рукою на воїнські статути, сам подався спати до намету, купленого у Балакунів. Його спокій охороняв безсонний Тупотун.

Холодний перед світанковий вітер розбудив Марранів. Щулячись і потягуючись, вони побігли умиватись до найближчого струмка. Сяк-так поснідавши, вояцтво знову рушило в похід.

За кілька годин їх зупинила Велика річка. Колись на цій річці Еллі і її друзів захопила повінь. Страшила понесла річка, а Лев і дівчинка мало не загинули у хвилях. Маррани розглядали річку з подивом і страхом. У своїй долині вони ніколи не бачили стільки плинної води: струмочки починались на