Богдан Вікторович Коломійчук - Таємниця Єви

отримав по пиці, тому лише мовчки, не встаючи, дивився на комісара, очікуючи, либонь, ще й стусанів ногами. Проте на цьому його екзекуція закінчилась. Вістович спустився назад, на алею, і попрямував до кав’ярні «Рембрандт».

Попри деяке полегшення, яке тепер відчував комісар, настрій у нього залишався препаскудним. До того ж, несподівано з’явилось недобре передчуття. Вістович був не з тих, кого ніколи не підводить інтуїція, але й не мав причин недовіряти їй.

Він зупинився і витер хустинкою піт з обличчя. Розстібаючи комір сорочки, Вістович випадково звів очі до неба, побачивши там зловісні хмари, що проглядалися між осінньою листвою. До Львова, як завжди, непомітно скрадалася гроза. «Може, повернутись і глянути, як там Самковський? – майнула в нього думка. – Та ну, пішов він у дупу!..»

У ресторації не було нікого і панував якийсь дивний напівморок. Господар з’явився тільки за декілька хвилин, виринувши звідкілясь, мов привид.

– Прошу пана, кав’ярню зачинено, – сказав він, вочевидь не впізнавши Вістовича.

– Навіть для поліції? – запитав комісар.

Ресторатор уважно придивився до гостя.

– Навіть для поліції, пане комісаре, – відповів той уже інакшим, трохи стишеним голосом, в якому не було ані краплі приязні, – ми остерігаємось грози, тому вимкнули електричне освітлення.

– То в чому річ? Запаліть гасові лампи.

– То без сенсу, пане Вістовичу. Ви ж бачите, тут немає жодного відвідувача.

Вони замовкли і кілька секунд мовчки дивилися один на одного. Комісар відчув, як сильно в нього закалатало серце і почастішало дихання. Що за чортівня? Він же один на один із цим шинкарем!

– Мені треба ще раз глянути в ту книгу, – якомога впевненіше сказав він.

– Її в мене більше немає, – спокійно відповів господар.

Його брехня була такою явною, що Вістович ледь стримав спалах гніву.

– Не вірю, – сказав він натомість.

– Якщо пан вважає мене брехуном, то прошу провести тут обшук, – мовив господар кав’ярні.

– Гаразд, – погодився комісар, – найперше, проведіть мене знову до тієї комірчини, де книга була минулого разу.

– Як скажете, пане Вістовичу…

Господар повернувся і неквапно рушив маленьким коридором. Біля потрібних дверей зупинився і сховав руку в кишеню, шукаючи там ключ. У цей момент серце комісара закалатало ще дужче. Ось-ось мав би почутися легенький брязкіт, як буває завжди, коли витягують в’язку ключів, але його чути не було… Чоловік вже смикнув руку назад з кишені, але досі без найменшого звуку. Вістович відчув, як очі його до болю вирячились, спостерігаючи за тією рукою, але ще раніше він кинувся вперед і вхопив господаря за зап’ястя. Цього разу інтуїція його не підвела: в руці той тримав невеликий револьвер.

– Ах ти, падлюко! – закричав комісар, даючи, нарешті, свободу гніву.

Все ще стискаючи його руку, Вістович кілька разів навалився своїм могутнім плечем на значно худішого ресторатора, вдаряючи ним об стіну. Гримнуло два випадкових постріли з револьвера, і господар кав’ярні повалився додолу.

Комісар ухопив його зброю і впізнав трилінійний наган. Та перш, ніж він розгледів його як слід, почувся ще один постріл, і Вістович відчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комісар в одну мить навалився усім тілом на двері комірчини і вистрілив з нагана в невидимого супротивника. Влучив він чи ні, було не важливим. Найголовніше те, що двері не витримали і провалились усередину комірчини разом з його великим тілом. Опинившись усередині, Вістович відклав наган убік і дістав з кишені свій перевірений «Гассер».

Ноги підкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Він притулився до стіни й обережно визирнув з-за дверної лутки. Хтось чекав цього і тієї ж миті вистрілив. Ледве встигнувши прибрати голову, комісар визирнув знову і гримнув у відповідь зі свого «Гассера».

– Твою мать! – почулося ззовні.

Услід за цим кілька куль застрягли просто у Вістовича перед носом.

– Вы целы? – знову пролунав стурбований голос.

– Задел меня, ублюдок!

Он воно що! Отже тут росіяни! І їх, принаймні, двоє. А якщо очуняє власник кав’ярні, то буде троє. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! – думав комісар. – Шукати маніяка, а знайти шпигунів!..» Вістович укотре витирав піт з обличчя. Руки тряслися і ледве його слухались, у цю мить вони могли тільки стріляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стріляти непогано.

Після ще декількох пострілів запала тиша. Було чути, як надворі почалася гроза, і всередині стало зовсім темно. Стріляти за таких умов виглядало безглуздям.

Нерви комісара почали здавати. Він стиснув зброю і якомога тихіше просунувся в коридор, переступивши через досі непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звідси треба вибиратись! Не сидіти ж тут до завтра… У коридорі нікого не було, принаймні, так здавалось. «А може, вони забралися звідси? – подумав Вістрович. – Урешті-решт на біса я здався цим російським шпигунам?» Він ішов усе далі й далі, щораз більше переконуючись, що так воно насправді й сталося.

Нарешті комісар зупинився в основній залі кав’ярні, де були дві копії картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вістович дістав хустину і востаннє за цей вечір витер обличчя. Несподіваний удар по голові змусив його масивне тіло колихнутись і гучно впасти на підлогу.

Прийшовши до тями, комісар відчув, що сидить на стільці, а руки його міцно зв’язані за спиною. Піднявши важку болючу голову, Вістович найперше зажмурився від різкого світла, а коли звик до нього, то став розрізняти чотири постаті. Це були четверо чоловіків, що нерухомо стояли навпроти і спостерігали за ним. В одного з них була перебинтована голова. Вістович упізнав у ньому власника кав’ярні. Нічого доброго це не віщувало…

Проте, один з них налив у склянку води, підніс її комісару до рота і терпляче зачекав, доки той зробить декілька жадібних ковтків. Після цього заговорив з ним бездоганною польською:

– Ви дуже необачний, пане комісаре. Я сам чув, як вам пропонували вчасно піти геть звідси.

– Я палко хотів… потрапити на засідання… «klubu… miłośników sztuki», – затинаючись, відповів той.

Чоловіки реготнули, і троє з них, разом із побитим ресторатором, вийшли з кімнати. Залишився тільки його співрозмовник.

– Ви, пане Вістовичу, важко поранили одного з наших. Він у сусідній кімнаті і дуже страждає, – сказав росіянин.

– Мені шкода, – промовив той.

Він згадав про свою власну рану і покосився на праву руку. Хтось просто поверх плаща туго її перев’язав.

– Не брешіть, комісаре. Ви не можете шкодувати того, кому хочеться здерти з вас шкуру…

Важко було сперечатися з таким твердженням, і Вістович запитав про інше:

– Чому ви сміялись, коли я згадав про клуб?

– Даруйте, якщо вас образив такий вияв наших емоцій, – ґречно сказав росіянин, – багато років тому