Віктор Гюго - Знедолені

обов’язок. І після цього мене цькували, переслідували, карали, ганьбували, проклинали, осудили на довічне заслання. Ось уже багато років, давно посивівши, я живу, знаючи, що багато людей переконані, ніби мають право зневажати мене, що затуркана, неосвічена юрба дивиться на мене як на проклятого, — і я прийняв таку долю, ні до кого не відчуваючи ненависті й нікому не бажаючи зла. Тепер мені вісімдесят шість років, і я помираю. Чого ви від мене хочете?

— Вашого благословення, — сказав єпископ.

І він опустився перед умирущим навколішки.

Б’єнвеню Мірієль повернувся додому глибоко замислений. Усю ніч він провів у молитві. Наступного дня кілька цікавих спробували заговорити з ним про члена Конвенту Г. Єпископ тільки показував пальцем на небо.

Від того дня він іще дужче став піклуватися про вбогих і скривджених.

Коли при ньому згадували про старого душогуба Г., він поринав у дивну задуму. Нема сумніву, що той великий дух залишив глибокий відбиток у шляхетній душі єпископа Мірієля.

Книга друга

Падіння

1. Увечері, після цілого дня ходьби

На початку жовтня 1815 року, десь за годину перед заходом сонця, в містечко Дінь увійшов подорожній. Городяни, які стояли біля вікон або на порозі своїх будинків, дивилися на того перехожого з певним острахом. Це був чоловік середнього зросту, кремезний і мускулистий, віком років сорока шести — сорока восьми. Засмагле, зрошене потом обличчя ховалося під шкіряним дашком пошарпаного кашкета, голова була стрижена, підборіддя давно не голене. З-під простої жовтої сорочки, застебнутої на шиї блискучим гачком, виглядали волохаті груди. На ньому була пом’ята, скручена в мотуз нашийна хусточка; штани з синього тику, старі й витерті, з діркою на коліні; сіра, майже зовсім подерта блуза із зеленою латкою на лікті; за спиною в подорожнього висів солдатський мішок, ретельно зашнурований і зовсім новий. У руці він тримав товстелезну сучкувату палицю. На ногах у нього були підковані черевики, взуті без шкарпеток.

Подорожній ішов, мабуть, цілий день, отож весь покрився пилюкою; на обличчі пилюка розмазалася потом, від чого він здавався ще жалюгіднішим. Ніхто з городян його не знав. То був явно чужинець. Ішов він із півдня і, можливо, від самого узбережжя, бо з’явився на тій самій вулиці, якою сім місяців тому проїхав імператор Наполеон, прямуючи з Кана в Париж. Незнайомець здавався дуже втомленим. Двічі він спинявся біля фонтанів і жадібно пив.

На перехресті з вулицею Пуашеве він звернув ліворуч і зайшов до мерії. Через чверть години він вийшов звідти і, зустрівши жандарма, скинув кашкета й зігнувся перед ним у догідливому поклоні.

У ті часи був у Діні чудовий заїзд під вивіскою «Кольбаський хрест». Подорожній попрямував до того заїзду — найкращого в околиці. Він зайшов у відчинені двері — і потрапив до кухні. В усіх грубах і в каміні весело палахкотів вогонь. Корчмар, який був водночас головним кухарем, із заклопотаним виразом заглядав у чавунці й каструлі, де готувалася вечеря для возіїв, чий сміх і гомін долинав із сусідньої кімнати. На довгому рожні обертався над вогнем жирний байбак разом з кількома тетеруками й білими куріпками; на плиті шкварчали два великі коропи і форель.

Почувши, як рипнули двері, корчмар спитав, не відриваючи погляду від плити:

— Чого вам треба, добродію?

— Поїсти й переночувати, — сказав подорожній.

— Це можна, — відповів корчмар. Він повернув голову, окинув гостя поглядом з голови до ніг і додав: — За гроші, звичайно.

Незнайомець дістав із кишені блузи туго набитого гаманця й відповів:

— Гроші я маю.

— В такому разі я до ваших послуг, — мовив корчмар.

Подорожній сунув гаманця назад до кишені, скинув із плечей мішок, поклав його на долівку біля самих дверей і, не випускаючи з рук палиці, сів на ослінчик біля вогню. Дінь розташований у горах. У жовтні вечори там холодні.

Тим часом корчмар, роблячи своє, придивлявся до гостя.

— Вечеря скоро? — спитав подорожній.

— Зараз буде, — відповів корчмар.

Поки прибулець грівся біля вогню, поважний хазяїн заїзду Жакен Лабар дістав із кишені олівця, надірвав ріжок від старої газети, яка лежала на столику біля вікна, написав на білому краєчку рядок чи два, згорнув клаптик і тицьнув його хлопчикові, який був у нього, мабуть, розсильним, після чого той вискочив на вулицю і побіг у напрямку мерії.

Подорожній нічого цього не помітив.

— Вечеря скоро? — знову запитав він.

— Зараз буде, — відповів корчмар.

Хлопчик повернувся з тим самим клаптиком газети в руці. Корчмар поквапно розгорнув папірця, уважно прочитав, що там написано, і похитав головою. На мить він замислився, а тоді рішуче ступив крок до подорожнього, заглибленого в якісь свої невеселі думки.

— Добродію, — сказав він, — я не можу надати вам притулок.

Подорожній напіввипростався на своєму ослінчику.

— Чому? Ви, певно, боїтеся, що я не заплачу? То я дам вам гроші наперед. У мене вони є, я ж вам казав.

— Справа не в цьому.

— А в чому ж?

— Ви маєте гроші…

— Звісно, маю.

— А я не маю для вас вільної кімнати.

— Я згоден переночувати в стайні, — спокійно відповів гість.

— Не можна.

— Чому?

— Там немає місця — усе займають коні.

— Пусте, — відповів подорожній. — Я ляжу на горищі. Оберемок сіна під голову — більше мені не треба. Ми домовимось про це після вечері.

— Я вам не дам вечеряти.

Ці слова, сказані спокійно, але рішуче, здавалося, вразили незнайомця. Він підхопився на ноги.

— Отакої! Таж я вмираю з голоду. Я на ногах від самого світанку. Я пройшов дванадцять льє.[6] Я заплачу вам. Я хочу їсти.

— У мене нічого немає, — сказав корчмар.

Подорожній засміявся й обернувся до каміна та плит.

— Нічого немає? А оце?

— Це вже замовлено.

— Ким замовлено?

— Возіями.

— А скільки їх?

— Дванадцять.

— Тут буде їжі на двадцятеро чоловік.

— Вони все замовили собі й наперед заплатили.

Подорожній знову сів і сказав, не підвищуючи голосу:

— Я в заїзді, і я голодний. Дайте мені вечеряти.

Тоді корчмар нахилився і сказав йому на вухо таким тоном, що той здригнувся:

– Ідіть звідси геть.

Подорожній саме підгрібав залізним наконечником палиці жар у каміні. На ці слова він швидко обернувся і тільки-но розкрив рота, збираючись щось відповісти, як корчмар пильно подивився йому в очі й так само тихо додав:

— Годі правити теревені. Хочете, я скажу, як вас звати? Вас звуть Жан Вальжан. Я знаю, хто ви такий. Коли ви увійшли, у мене виник сумнів, і я послав хлопця до мерії із запискою. І ось що вони відповіли мені. Читати вмієте?

І