Віктор Гюго - Знедолені

— Справедливий гнів — це елемент прогресу, єпископе. Хай там що кажуть, а французька революція стала для людства найбільшим кроком уперед від часів пришестя Христа. Вона мала свої вади, звичайно, але мета її висока. Вона визволила приховані сили суспільства. Вона пом’якшила звичаї. Вона стала джерелом заспокоєння, втихомирення, світла. Завдяки їй землю омила хвиля цивілізації. Вона принесла добро.

Єпископ не стримався, щоб не прошепотіти:

— Та невже? А терор дев’яносто третього року?

З майже зловісною урочистістю вмирущий випростався на стільці і, напружуючи останні сили, вигукнув:

— Он ви про що! Терор дев’яносто третього! Півтори тисячі років згущувалися хмари. Через п’ятнадцять століть нарешті вдарила гроза. І вас дивує, що прогуркотів грім?

Єпископ відчув легке збентеження. Проте здаватися не хотів.

— Суддя виступає від імені правосуддя, — сказав він. — Священик — від імені милосердя, яке, власне, є вищим ступенем того ж таки правосуддя. Удар грому не повинен разити сліпо.

І додав, пильно дивлячись на співрозмовника:

— За що замучили Людовика Сімнадцятого?

Член Конвенту простяг руку і вхопив єпископа за лікоть:

— Людовика Сімнадцятого? Подумаймо. Кого ви оплакуєте? Невинне дитя? Що ж, тоді я ладен плакати разом із вами. Чи спадкоємця трону? В такому разі я поміркую. Мені не менше жаль невинного хлопчика, якого підвісили під пахви на Гревській площі і який помер мученицькою смертю тільки за те, що він — брат Картуша,[4] ніж правнука Людовіка П’ятнадцятого, теж невинного хлопчика, замученого у в’язниці тільки за те, що він був правнук Людовика П’ятнадцятого.

— Мені не подобається таке зіставлення імен, — сказав єпископ.

— Кого, ви вважаєте, я цим принизив? Картуша? Чи Людовика П’ятнадцятого?

Запала мовчанка. Єпископ уже розкаювався, що прийшов сюди, але водночас відчував, як щось похитнулось у його душі.

Член Конвенту заговорив знову:

— Я бачу, добродію священик, ви не любите грубої правди. А Христос її не цурався. Він брав бича й виганяв митарів із храму. Його бич був вісником грубої правди. Коли він вигукнув: «Sinite parvulos!»[5] — він не робив різниці між дітьми. Він не посоромився б поставити спадкоємця розбійника Варрави поруч зі спадкоємцем Ірода. Невинності не потрібні високі титули, добродію. Вона так само священна в лахмітті, як і в королівських шатах.

— Це правда, — тихо відповів єпископ.

— Ви згадали про Людовика Сімнадцятого, — вів далі член Конвенту. — Спробуймо порозумітись. Чи оплакуєте ви всіх нещасних дітей, — і вбогих, і тих, що вгорі? Тоді я з вами. Але в такому разі слід почати раніше, ніж від дев’яносто третього року. Я оплакуватиму разом із вами королівських дітей, якщо ви оплакуватимете разом зі мною дітей з народу.

— Я оплакую всіх, — сказав єпископ.

— Але якщо порівнювати страждання, то переважить чаша народу. Бо народ страждає набагато довше.

Член Конвенту став дихати важко й часто. Агонія вже здавлювала йому горло й уривала голос, проте очі світилися повною ясністю розуму. Він провадив:

— На тлі грандіозної народної революції дев’яносто третій рік був тільки ударом у відповідь. Ви називаєте його жорстоким, але що ви скажете про монархію? Повірте, мені справді шкода королеву Марію-Антуанетту. Але мені жаль і ту вбогу жіну-гугенотку, яку 1685 року за короля Людовика Чотирнадцятого прив’язали оголену по пояс до стовпа, а її немовля поклали неподалік; груди бідолашної наливалися молоком, а серце повнилось розпачем; дитинча, бліде й голодне, бачило материнську грудь, мучилося й кричало. А кат повторював нещасній матері: «Зречися!» — змушуючи її обирати між загибеллю своєї дитини і смертю своєї совісті. Що ви скажете про ці танталові муки, яким піддали матір? Погодьтеся, добродію, французька революція мала свої причини. Майбутнє розгрішить її гнів. Завдяки їй світ покращав. її жахливі удари принесли людству полегкість. Я кінчаю говорити. Ясно й так, що всі козирі в мене. До того ж я помираю.

Проте в єпископа був іще один доказ, найсильніший, як на його думку.

— Світ не може стати кращим, не вірячи в Бога, — рішуче заявив він. — Добро не потерпить нечестивих служителів. Безбожник не приведе людство до щастя.

Старий обранець народу не відповів. Він затремтів, подивився на небо, і в його погляді заблищала сльоза. Потім сльоза скотилася по блідій щоці, і ледь чутним голосом, немов звертаючись до самого себе, він сказав, не відриваючи очей від неозорої блакиті:

— О ідеал! Ти один існуєш!

Єпископа охопило невимовне хвилювання.

Помовчавши, старий показав пальцем на небо і мовив:

— Нескінченність існує. Вона отам. Якби я не був часткою нескінченності, вона закінчувалася б на мені, іншими словами, її не існувало б. Але вона існує. Отже, вона включає в себе й мене. Ота частка нескінченності, яка зветься «я», і є Бог.

Ці останні слова вмирущий вимовив, тремтячи в екстазі; здавалося, перед ним хтось стоїть, видимий тільки йому. Коли він замовк, очі його заплющились. Зусилля виснажило його. Було очевидно, що за одну цю мить він прожив кілька годин, які йому лишалися. Надходила остання хвилина.

Єпископ це зрозумів і пригадав, що він прийшов сюди насамперед як священик. Часу лишалося обмаль. Він подивився на заплющені очі вмирущого, взяв його зморшкувату, холодну руку й нахилився до нього:

— Ця хвилина належить Богові. Вам не здається, що було б жаль, якби наша зустріч обмежилася суперечкою?

Член Конвенту розплющив очі. Глибоке почуття відбилося на його вже затьмареному мороком смерті обличчі.

— Добродію єпископ, — сказав він, повільно й чітко вимовляючи кожне слово, — я прожив життя в роздумах, навчанні і спогляданні. Мені було вже шістдесят років, коли батьківщина покликала мене і звеліла взяти участь у її справах. Я скорився. Я бачив зловживання — і боровся з ними; я бачив тиранію — і знищував її; я проголошував і проповідував загальнолюдські права й засади. На нашу землю вдерлися загарбники — я став на захист вітчизни; Франція була в небезпеці — я прикрив її своїми грудьми. Я ніколи не мав багатства, а помираю зовсім убогим. Я був одним з володарів держави, підвали скарбниці не вміщали усього золота й срібла, а я обідав на вулиці Арбр-Сек за двадцять два су. Я допомагав пригнобленим, я полегшував страждання мученикам. Я роздер напрестольне покривало, це правда, але тільки для того, щоб перев’язати рани батьківщини. Незмінно підтримуючи людський поступ до осяйного майбутнього, я іноді заступався за своїх ворогів, людей вашого сану. Я врятував від знищення кілька стародавніх абатств і монастирів. Усі свої сили я віддавав на те, щоб чесно й сумлінно виконувати свій