Колектив авторів - Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]

який уперше був вжитий в роботах Г. Гуго (1798) та Г. Гегеля (1820). На той час філософія права відрізнялася від науки позитивного права не тільки за методом, а й за предметом дослідження, яким виступало не позитивне, мінливе право, а саме незмінне вічне природне право.

З другого боку, стрімкий розвиток галузевих наук веде до зростання загального обсягу правового матеріалу, що зумовлює потребу в узагальненій системі юридичних знань, яка давала б можливість їх одночасно оглядати і зіставляти. Це зумовлює виникнення енциклопедії права — дисципліни, що містила стисле викладення змісту всіх юридичних наук як початкових знань про право, його різні галузі та методи дослідження. Першою книгою, що мала назву енциклопедії права, був твір Г. Гунніу- са «Encyclopaedia juris universi» (1638). У 1640 р. у Франкфурті-на-Майні виходить відома енциклопедія права І. Форбурга «Encyclopaedia juris publici, privatique, civilis, criminalis, feuderalis», яка складалася із юридичного словника та зібрання юридичних правил.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. енциклопедія права викладається практично в усіх юридичних вищих закладах Європи і претендує на статус самостійної науки. У той час її нерідко називали «наукою наук» і вважали необхідним вступом до вивчення галузевих юридичних дисциплін. У Російській імперії (у тому числі в Україні) наприкінці XVIII ст. розпочинається викладання енциклопедії права, а Університетським статутом 1835 р. запроваджується обов’язковий курс «Енциклопедія законознавства та російських державних законів». У 1839-1840 рр. видається відома «Енциклопедія законознавства» К. Неволіна, яка являє собою «огляд наук законознавства в їх загальному зв’язку як зі всім суспільствознавством, так і між собою»[3]. З’являються роботи Н. Ренненкампфа «Нариси юридичної енциклопедії» (1868), Є. Трубецького «Лекції з енциклопедії права» (1907) та ін.

Незважаючи на те що енциклопедії права в російських та західноєвропейських університетах спочатку приділялася значна увага, деякі відомі у той період учені-юристи (Н. Коркунов, Г. Шершеневич та ін.) ставили під сумнів її статус як самостійної галузі знань та навчальної дисципліни, оскільки вона не мала ні власного предмета, ні власного методу дослідження. Незважаючи на свій достатньо активний розвиток, енциклопедія права наприкінці XIX ст. втрачає власні позиції і перетворюється на «пропедевтику правознавства», своєрідний «вступ в юридичну спеціальність», оскільки її зміст становлять положення, які більш докладно розкриваються в галузевих юридичних науках. Компілятивний метод енциклопедії права також не відповідає вимогам наукового дослідження.

Поступово відбувається процес зближення філософії права та енциклопедії права. Г. Шершеневич зазначав, що в енциклопедію права увірвався «новий філософський дух». В її розвитку чітко окреслюються дві основні тенденції: з одного боку, помітно скорочується традиційний для даної дисципліни «огляд різних частин позитивного права», а з другого — енциклопедія права зосереджується на аналізі вихідних понять про право та державу в їх єдності та системі, на засадах правового та державного життя суспільства. Енциклопедія права поступово охоплює «елементи юридичного, філософського та історичного», що виходить за межі звичайного розуміння енциклопедії як такої.

Очевидна недостатність філософії права, яка виходила з умоглядних суджень і нехтувала конкретним юридичним матеріалом, та еклектичної енциклопедії права, що не знала меж через невизначеність предмета дослідження, обумовила появу нової дисципліні — теорії права, яка поступово складається на їх основі у другій половині XIX ст. Термін «теорія права» був уведений німецьким вченим А. Меркелем у 70-х роках XIX ст. та стосувався аналізу чинної системи правових норм, а не ідеальних засад права.

У Росії загальна теорія права як наука сформувалася завдяки працям Н. Коркунова, Б. Кистяківського, П. Новгородцева, І. Муромцева, Л. Петражицького, В. Соловйова, Б. Чичерина, Г. Шершеневича та деяких інших учених-правознавців. Н. Коркунов зазначав, що завдання загальної теорії права полягає у виведенні загальних засад права з нагромадженого галузевими та спеціальними юридичними науками емпіричного матеріалу. Її місце «в загальній системі правової науки» аналогічне місцю, яке в кожній спеціальній науці посідає її загальна частина. Поступово загальна теорія права інкорпорує у вчення про право державознавчу проблематику, звертається до аналізу взаємозв’язку і взаємозалежності права і держави, внаслідок чого перетворюється на загальну теорію держави і права.

Поняття «теорія права», тим більше — «теорія держави і права», в основному характерні для країн континентальної Європи і Росії, у той час, як англо-американська правова школа переважно оперує поняттям «юриспруденція». У розвитку загальної теорії держави і права визначальну роль відіграла школа «аналітичної юриспруденції», що сформувалася в Англії в другій четверті XIX ст. Представники аналітичної школи Дж. Остін та І. Бентам вважали її завданням аналіз основних понять позитивного права з формально-логічної точки зору поза зв’язком із законодавчою політикою та моральними цінностями. В результаті цього дослідники дійшли висновку про те, що звести воєдино «виведений за дужки» різнорідний за своїми галузевими джерелами емпіричний юридичний матеріал та інтегрувати дані галузевих юридична наук здатна тільки загальнотеоретична юридична наука — загальна теорія права.

Наприкінці XIX — на початку ХХ ст. загальна теорія держави і права інституціоналізується та стає базовою методологічною юридичною дисципліною. Серйозні, навіть трагічні випробування чекали на теорію держави і права в радянській період. Після жовтневого перевороту 1917 р. починає формуватися радянська теорія держави і права, яка спирається на марксистсько-ленінську ідеологію. В 20-ті роки ХХ ст. з’являються цікаві роботи з теорії держави і права Є. Пашуканіса, І. Разу- мовського, М. Рейснера, П. Стучки, що не втратили актуальності і по сьогодні. Проте в 30-ті роки того ж століття ці оригінальні концепції кваліфікуються як ідеологічно хибні та категорично заперечуються.

Перемагає вульгарний марксизм в інтерпретації А. Вишинського, який на Першій нараді науковців права в липні 1938 р. визначив право як сукупність правил поведінки, що виражають волю пануючого класу і забезпечуються примусовою силою держави. Таке розуміння права відкривало широку можливість для свавілля можновладців. У 1931 р. відбувся з’їзд марксистів-державників і правників, який, спираючись на зв’язок права з політикою, затвердив в радянському правознавстві етатистське праворозуміння як єдино правильне та незаперечне. Право в межах офіційної концепції розглядалося як результат правотворчої діяльності держави, що безпосередньо позначилося на юридичній науці — у межах теорії держави і права проблеми теорії держави впевнено виходять на перший план і починають домінувати. Проте і за таких умов наука продовжувала розвиватись. Істотний внесок у розвиток теорії держави і права в радянський період здійснили відомі вчені в галузі теорії держави і права С. Алєксєєв, В. Горшеньов, О. Лукашова, М. Матузов, А. Міцкевич, П. Недбайло, В. Нерсесянц та ін.

Із здобуттям Україною незалежності та відмовою від ідеологічної одноманітності загальна теорія держави і права переживає часи відродження, активно розвивається на основі сучасних новітніх підходів до вивчення державно-правової дійсності