Джеремі Стронг - Нові пригоди Ракети на чотирьох лапах

це мене найбільше непокоїло. Ми прямували додому, пильно придивляючись, чи не з’явиться десь раптом Чарлі зі своїми ельзаськими вівчарками, прихопивши їх із собою для забави.

Стежка вела нас повз гаражі. Двома-трьома з них, здається, ще користувалися, але більшість мали зірвані з завісів двері й були розмальовані графіті. Це було не надто приємне місце, і я зовсім не здивувався, що собаки теж занепокоїлися.

Вони обидві почали щосили сіпати й натягувати повідки. Стрілка так палко хотіла забратися звідси, що її передні лапи аж зводилися над землею.

— Що з ними? — здивувалася Тіна. — Мишко, поводься чемно!

Сенбернар мало не зарився носом у землю, принюхуючись. Серце у моїх грудях тьохнуло. Я звелів собі не гарячкувати і випустив з рук Стрілчину шворку. Вона ракетою зірвалася з місця, помчавши прямісінько до одного з гаражів. Добігши до нього, вона навіть не сповільнила ходу, а з усього розгону скочила на металеві двері, почала їх несамовито дряпати. І гавкала, гавкала, гавкала.

Ми з Тіною перезирнулися, а тоді прожогом побігли до замкненого гаража.

Зсередини долинули тонесеньке скавучання й гавкіт. ЦУЦЕНЯТА! Стрілка з Мишкою знайшли їх. Вони були всередині! Ми з Тіною переможно ляснули одне одного в долоні, і я крикнув:

— Ура!

Хоча було ще зарано святкувати, бо ми ж не могли потрапити до гаража. Він був надійно замкнений величезним навісним замком, і ми аж ніяк не подужали б зірвати його з дверей.

— Принаймні ми знаємо, що вони тут, — схвильовано вигукнула Тіна. — Ми можемо повернутися сюди перед п’ятою вечора і десь заховатися. Зачекаємо, поки прийде Чарлі, й застукаємо його на гарячому.

— Точно. Але нам треба все це сфотографувати, щоб мати свідчення. Спочатку зробити фотку, як він забирає цуценят із гаража, а тоді, як він їх комусь передає… І цього разу без жодного спалаху, щоб він ні про що не дізнався.

Решту дороги додому ми подолали без пригод і в чудовому настрої. Тіна пішла до себе, а я піднявся до своєї спальні, щоб усе обміркувати. Я сумнівався, чи варто розповідати про це мамі з татом: вони тоді усе узяли б під свій контроль, а яка ж від цього втіха? Я хотів, щоб це була тільки наша з Тіною перемога. Ми мали особисті порахунки з Чарлі і збиралися поставити його на місце! Але все ж таки, нам не завадила б чиясь допомога. Чарлі зі своїми вівчарками міг налякати будь-кого.

Обід, здавалося, ніколи не закінчиться. Моя голова аж тріщала від цієї невирішеної дилеми. Розповісти їм щось? Чи краще промовчати?

— Я вважаю, що той, хто викрав наших цуциків, зробив нам невеличку послугу, — сказав тато.

Це мене просто приголомшило. Яким чином міг він це вирахувати?

— Тобто? — запитав я.

— Нам тепер не треба сушити собі голову над тим, куди їх прилаштувати, — пояснив він. — І не дивись так на мене, Треворе, ніби я щойно їх замордував. Просто я хочу знайти в цьому хоч трохи позитиву. Я забрав з пошти оголошення, бо немає жодного сенсу рекламувати те, чого ми вже не маємо. Ми їх більше не знайдемо.

Я відклав ножа з виделкою. Хотів уже було сказати татові, що він страшенно помиляється, що ми з Тіною знаємо, де наші цуценята, і збираємося їх урятувати, ОСЬ ТАК, але тут тато знову розтулив свого рота.

— Я знаю, що ти засмучений, Треве, але ж нам треба бути реалістами. Скільки є шансів, що ми знайдемо цуценят? Практично жодного. Вони можуть бути де завгодно. Не варто навіть шукати.

Це була остання крапля. Тепер я твердо вирішив, що ми з Тіною зробимо все самі й покажемо усім, чого ми варті.

Тіна прийшла незабаром. Вона мала невеличкий наплічник.

— Необхідні припаси, — пояснила вона.

— Тобто?

— Фотоапарат, ліхтарик, бо о п’ятій буде вже темно, диктофон для запису, баночка крему…

— Ідіотко!

— Я подумала, що, може, твій палець ще не загоївся, — лагідно посміхнулася Тіна.

— Ги-ги. Ще щось?

Її очі засяяли:

— Плитка шоколаду.

— Чудово, — мовив я, не розуміючи, щоправда, чому вона похитує шоколадом перед моїм носом. Я запхнув руку в кишеню, витяг звідти невеличку баночку й показав Тіні.

— Я теж дещо маю, — і гордо проголосив. — Крем для взуття.

Тіна спантеличено глянула на наші черевики:

— Хіба їх треба чистити?

— Це крем для облич. Чудовий камуфляж у темряві.

Тіна скривилася:.

— Фу! Та ти ж і так чорний від бруду, хіба тобі мало?

— Тіно, ми вирушаємо у небезпечну місію з порятунку Стрілчиних цуценят від жорстоких гангстерів, і що менше нас бачитиме Чарлі, то краще, — я поклав баночку в кишеню. — Гаразд, ходімо.

Тато побачив, як ми вислизали з передніх дверей разом із Стрілкою:

— Куди це ви зібралися?

— Шукати цуценят, — відповіла Тіна.

— Пізно вже. Ми їх уже не знайдемо. Даремно марнуєте час, — сказав їй тато.

Ми з Тіною обмінялися багатозначними поглядами й вирушили назустріч цуценятам і, цілком імовірно, назустріч смерті від рук Чарлі Смага.

9. Ату їх! Ату!

Коли ми дісталися до гаражів, одразу пішли до цуценят. Варто було їм почути наші голоси і Стрілчине дряпання, як вони підбігли до дверей, несамовито дзявкаючи і скімлячи. Ми чули, як маленькі лапки шкрябали метал у марних спробах визволитися. Аж серця розривалися з розпачу.

Тіна понишпорила в наплічнику й витягла диктофон. Приклала його до дверцят гаража й записала дзявкання цуценят. Ще й пошепки додала коментарі:

— Я стою біля дверей із навісним замком гаража номер сім. Ви чуєте гавкіт трьох викрадених цуценят, яких тут замкнув Чарлі Смаг. Ми чекаємо, коли Чарлі прийде їх забирати. Він має намір продати їх перед Різдвом, але ми з Тревором вирішили його зупинити. Це був репортаж Тіни і Тревора від гаража номер сім. А тепер повертаємось у студію.

— Яку ще студію? — не зрозумів я.

— Так завжди говорять телекоментатори, закінчуючи репортажі, - пояснила Тіна.

— Ти чокнута, — підсумував я, вручаючи їй крем для взуття. — Ось, намасти собі обличчя.

— Спочатку ти, — уперлася Тіна, з цікавістю спостерігаючи, як я розмазую чорний крем на щоках, носі, підборідді і довкола очей. Я передав баночку їй, але вона рішуче закрутила покришку й віддала назад.

— Ти можеш собі виглядати, як ідіот, — сказала вона. — А я маю гідність.

— Якщо Чарлі тебе помітить, усе піде коту під хвіст.

— Він не зможе мене помітити, бо ми сховаємося за отими коробками і ящиками.

Тіна показала на купу мотлоху неподалік, ледь притрушену снігом. Це було не надто зручне місце, і Стрілка зовсім не бажала там сидіти. Вона твердо налаштувалася