Густав Майрінк - Білий домініканець

Слабкий крик здивування і… у вікно визирає пані Аґлая Мучелькнаус. Я не встигаю сховатися; вона мене вже набачила. Я полотнію, бо ж тепер усе випливе на чисту воду. А проте, доля вирішує на свій лад.

Пані Мучелькнаус солодко піднімає куточок рота, кладе собі на груди, мов на постамент, троянду і зніяковіло спускає очі, потім підносить їх, сповнившись удячності, і, нарешті, зауважує, що це був усього лише я. Вираз її обличчя дещо міняється. Проте вона дякує мені кивком голови, аж виступає щиро біле ікло.

Я відчуваю себе так, ніби мені посміхається череп. Втім, я тішусь! Якби вона здогадалася, кому призначені квіти, все б скінчилося. За годину я вже радію, що все вийшло саме так. Тепер я можу спокійно ризикувати: щоранку класти Офелії букет на підвіконня. Її мати братиме це на свій карб. Можливо, вона гадатиме, що квіти від мого названого батька, барона Йохера! Так, так, «життя вчить розуму»! Якусь мить я відчуваю у роті огидний смак, як ніби я отруївся якоюсь підступною думкою. Потім усе проходить. Я знову розкидаю розумом і, переконуючи себе, що це хай і не найрозумніше, йду на цвинтар, аби накрасти троянд. Згодом туди прийдуть люди доглядати за могилами, а на вечір браму цвинтаря замикають.

Унизу, на Пекарській, я перестрічаю актора Паріса тієї миті, коли він виходить із сутіска у своїх рипучих чоботях. Він знає, хто я такий. Це видно з його погляду. Це старий, гладковиголений товстун з відвислими бурцями і червоним носом, який тремтить при кожному кроці.

На голові у нього берет, на шийному банті шпилька зі срібним лавровим вінком, на черевці годинниковий ланцюжок, зроблений із заплетених в косу білявих волосин. Вбраний він у сюртук і камізельку з коричневого оксамиту; його пляшкового кольору зелені штани надто вузькі для його товстих ніг, і такі довгі, що гармошкою стирчать з-під поли. Здогадується він, що я йду на цвинтар? І навіщо збираюся накрасти там троянд? І для кого? Пусте, про це знаю тільки я один! Я вперто дивлюся йому в обличчя, навмисне не вітаюсь, але в мене завмирає серце, коли помічаю, що він твердо, майже вичікувально дивиться на мене з-під опущених повік, зупиняється, посмоктуючи свою сигару, а тоді заплющує очі, як людина, що їй спало на думку щось особливе.

Я намагаюся прослизнути повз нього якнайшвидше, проте цієї миті чую, як він, голосно і неприродно відкашлюючись, мовби починає декламувати якусь роль: «Гм-м, гм-м, гм…» Крижаний жах поймає мене, і я кидаюся навтьоки. Я не можу вчинити інакше. Всупереч мені самому, мій внутрішній голос каже: «Не роби цього. Ти сам себе виказуєш!»

Я загасив ліхтарі на світанні і знову сів на терасі, хоча тепер знаю: спливе не одна година, перш ніж з’явиться Офелія і відкриє вікно. Але я боюся, що просплю, коли замість чекати піду і знову вкладуся спати. Я поклав для неї на підвіконня три троянди і при цьому так хвилювався, що швидко сховався у сутісок.

Зараз я уявляю собі, ніби я лежу внизу з розтрощеними кінцівками, мене заносять у будинок, Офелія дізнається про це, все з’ясовує, підходить до мого лікарняного ліжка і цілує мене з розчуленням і любов’ю.

Так я мало не здрімав, заглибившись у сентиментальний сон: тим-то я знову соромлюся і подумки червонію, бо виявився таким бовдуром. Одначе думка про те, що Офелія страждає через мою рану, гріє мені серце.

Я жену від себе цілком іншу картину: Офелії дев’ятнадцять років, але вона вже молода панія, а мені тільки сімнадцять. Хоча я трохи вищий за неї, вона могла б поцілувати мене тільки як дитину, яка десь ушкрябнулась. А мені кортить бути дорослим чоловіком, а такому не випадає безпорадно лежати в ліжку і сподіватися на її турботу. Це хлоп’яцтво і розпещеність!

Тоді я уявляю собі іншу картину: ніч — місто спить, аж ось у вікно я вгледів вогняну заграву. Хтось раптом кричить на вулиці: «Сусідній будинок у вогні!» Нікого не врятувати, бо розпечені трями попадали і завалили Пекарську.

Тим часом у кімнатах вже спалахнули ґардини. Але я вистрибую з вікна нашого будинку і рятую свою непритомну кохану, яка мало не задихнулася від диму і вогню, а нині, як мертва, лежить на підлозі в нічній сорочці.

Серце моє вистрибує з грудей од радості й захоплення. Я відчуваю її голі руки на моїй шиї, коли несу її, безсилу, на руках, і холод її нерухомих уст, коли я її цілую. Так ясно я собі це все уявляю!

Ця картина раз у раз оживає в моїй крові, так, ніби весь сюжет з усіма його солодкими, чарівними деталями кружляє наразі у нескінченному вирі, від якого я ніяк не можу звільнитися. Я радію, знаючи, що образи проникли в мене так глибоко, що сьогодні вночі я побачу це уві сні як наяву, живе й реальне. Та чи довго ще цього чекати!

Я висовуюся у вікно і дивлюся на небо: мабуть, ранок ніколи не настане. А ще цілий довгий день відділяє мене від ночі! Я боюся, що новий ранок прийде раніше за ніч, і завадить мені в усьому, на що я сподіваюся. Троянди можуть впасти, коли Офелія відкриє вікно, і вона їх не побачить. Або ж вона їх побачить, візьме, а що далі? Чи вистачить у мене мужності відразу не сховатися? В очах жовтіє при думці, що, звичайно ж, мені її забракне. Але я сподіваюся на те, що вона здогадається, від кого ці троянди. Вона має здогадатися! Де це бачено, щоб гарячі, повні жагучого бажання думки про кохання, які виходять з мого серця, не досягай б її, хай би якою холодною й байдужою вона була.

Я заплющую очі й уявляю найясніше, ніби стою над її ліжком, схиляюся над нею, сонною, і цілую її з пристрасним бажанням їй наснитися.

Я так ясно все собі уявив, що відтак якусь хвилю не втямлю, чи сплю я, чи то зі мною діється щось інше. Я неуважно дивився на три білі троянди на підвіконні, поки квіти не розпливлись у млистих вранішніх сутінках.

Я дивлюся на них, але мене гризе думка, що я їх украв на цвинтарі.

Чого я не вкрав червоні? Вони належать життю. Я не уявляю собі, щоб мрець устав і, побачивши, що червоні троянди з його могили кудись поділися,