Саллі Грін - Напівзагублений

Довідавшись про різанину в таборі, Джессіка знатиме, що я здатен власноруч убити вісьмох Ловців. Тому вона відправить нам услід ще більше своїх людей. Вона знатиме, що ми прямуємо до табору Альянсу, тож спорядить у погоню значно більше восьми Ловців. На те, щоб спорядити і скерувати достатню кількість Ловців, їй буде потрібен певний час, можливо, один день. Ми не залишили явних слідів, але ж це Ловці — вони все вирахують. Отже, ми маємо про запас день, щонайбільше півтора. Але це небагато. Я мушу доставити Донну до табору номер три, а тоді Ґрейторекс має або приготуватися до бою, або змінити місце розташування табору. Ґрейторекс вирішить змінити місце.

Я повертаюся ще затемна і знову розпалюю вогнище. Донна спить. У лісі тихо. Я лягаю на землю й заплющую очі. Мені справді потрібно поспати бодай одну-дві години.

Я в лісі з Анналізою. Вона біжить попереду, а я женуся за нею, але це гра. Вона регоче й ухиляється від мене, а я спочатку вдаю, ніби не можу її впіймати, а потім, коли нарешті намагаюся її схопити, вона виявляється спритнішою за мене і я хапаю повітря, а вона знову сміється, регоче з мене. І я починаю шаліти, знову пробую її схопити, але вона ухиляється, сміється й регоче, а я ще більше лютую, і у мене в руці Феїрборн, я проклинаю її, а вона й далі регоче, відтак зупиняється, стоїть переді мною та каже: «Ти мій принц. Ти мене врятував». Але я такий розлючений, що штрикаю її ножем, ріжу, і Феїрборн розтинає її, а моя рука аж починає боліти від зусилля.

Я прокидаюся та розплющую очі. Ще зовсім рано. Моя рука заніміла й болить.

Я повертаю голову і бачу, що на мене дивиться Донна.

— Поганий сон? — запитує вона.

— А що, бувають інші?

Вона легенько всміхається, опускає очі й неголосно відповідає:

— Ні.

Ми вирушаємо далі. Сьогодні Донна здається міцнішою. Мабуть, вона майже не спала в полоні у Ловців, була надто нажаханою. Але мені, чесно кажучи, байдуже, хто вона така — дівчина, котра уявила себе борчинею за свободу, шпигунка чи просто сумний Білий відьмоліток, чиї батьки долучилися до Соула. Хай це все з’ясовує Ґрейторекс.

Цього дня ми долаємо добрячу відстань, підтримуючи гарний темп, зупиняючись хоч і часто, але щоразу лише на кілька хвилин. Під час однієї з зупинок я віддаю Донні останню плитку шоколаду, а вона бере її, розламує навпіл і пропонує мені половинку.

Я відмовляюся:

— Їж сама.

— Дякую.

— Я це не з чемності. А з практичних міркувань. Ми будемо без їжі аж до вечора, а тобі потрібні калорії.

Вона знову легенько всміхається і каже:

— Добре.

А тоді додає:

— Ловчині, які мене впіймали, були жахливі… страшні. Вони натягли мені на голову каптур і запхали кляп у рот, а потім немовби забули про моє існування. І… вони казали всяке різне. Казали про пастку, яку вони влаштували для відьмака на ім’я Натан. Він відомий. Син Маркуса. Напівчорний і Напівбілий відьмак. Казали, що він убив багатьох Ловців. І ще казали, що хоч який він відомий, та супроти них шансів не має. Двоє з них явно належали до якоїсь спеціальної еліти. Пастка полягала в тому, що на вигляд там мусило бути тільки четверо Ловчинь, тож він мав подумати, що легко з ними впорається. Але вони всі могли ставати невидимими, а одна з них володіла тим химерним Даром, що змушує людину корчитися від болю, а ще одна могла осліплювати. Тож вони збиралися його впіймати, а потім відправити нас обох у Раду, де нас стратили б, — вона зиркає на мене, а тоді відводить погляд. — У будь-якому разі, хоч той хлопець Натан, схоже, дуже страшний, але він на боці Альянсу, тому я рада, що він не потрапив у пастку, і дуже вдячна тобі, Фредді, за те, що ти мене знайшов і врятував.

Я тру собі чоло, ховаючи усмішку:

— Ага.

— Хай там як, я знаю, що ти мені не довіряєш, і це нормально. Я розумію. Але все одно тобі вдячна.

— А чи згадували вони про якихось інших Ловців неподалік?

— Ні. Ну, тобто вони не казали, чи є Ловці неподалік, чи нема. Вони згадували про якусь «базу», і про передавання на базу різної інформації, і про всяке подібне, але я не певна, наскільки близько та база розташована.

— Нам треба рухатися. Хоч де вона є, це занадто близько.

Ми знову вирушаємо в дорогу. Ще тільки надвечір’я, але дуже похмуре. Починає дощити, і дощ дуже швидко перетворюється на мжичку. Дерева нас трохи захищають від паскудної погоди, та все одно довкола багнисто, волого й холодно. Якби не Донна, я вже був би біля Габріеля, але тепер у найкращому разі ми доберемося туди лише завтра ввечері. І в цій багнюці просто неможливо не залишати слідів.

Коли стає вже темно, я знаходжу місце для нічлігу. Дощ ущух, але все довкола мокре. Найменш вологе і багнисте місце — під великим деревом. На певний час воно стає нашим прихистком, ми сидимо на землі, але Донна починає тремтіти.

— Нам треба хмизу для багаття. Ходімо, — я підводжу її на ноги.

— Я дуже втомлена. Може, я зачекаю тут?

— Ні. Ти мусиш допомогти мені й мусиш рухатися, аж поки ми розпалимо вогонь.

Ми йдемо разом, і Донна таки допомагає, невдовзі назбирує цілий оберемок. Але я їй кажу:

— Занадто мокре.

— Краще, ніж нічого, — відповідає вона, дивлячись на мої порожні руки. — Я піду віднесу.

Дозволяю їй піти і продовжую пошуки. Знову починається дощ, ще сильніший, ніж доти, і я усвідомлюю, що нічого не знайду. Сухого хмизу тут немає.

Я повертаюся до нашого укриття під великим деревом. Донна схилилася над рюкзаком, запхавши туди руку. Деякі речі вивалилися на землю. Біля Донни лежить пістолет. Я кидаюся до неї, стріляючи блискавкою в землю біля її ніг. Вона затуляється.

— Що ти робиш? — кричу я.

— Шукаю їжу! Вмираю з голоду.

Я важко дихаю. Вона дивиться на мене.

— Я просто голодна. Тут тільки сушені харчі. Думала, може, знайду якийсь батончик або шоколад.

Я брудно лаюся, хапаю її за зап’ястки та зв’язую їх стяжкою в неї за спиною.

— Щоб більше ніколи не рилася в моїх речах.

Складаю все назад у наплічник, намагаючись відчистити речі від бруду. Усі набої аж на дні. Усі пістолети розряджені. Може, Донна хотіла знайти