П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Відверто кажучи, моя цілковитаa[26] недосвідченість у середовищі, що стосується владних кілb[27], змушує навіть мене самого уявляти шлях, будівлю, помешкання, де відбудеться, таке важливе для долі мого героя возз’єднання. Мені важко уявити зовнішність персонажів, які збираються разом й обговорюють випадок Карло тощо. І не через кокетування (втім, читачу, не йми мені віри). Насправді певне ментальне ледарство вимальовує в моїй уяві образ (він візіонарний через знеславлену дійсність) оселі у районі Паріолі, неподалік тієї, що замолоду винаймав Карло. І, зрештою, недолугий, грубий, якийсь затасканий образ, — хай і під надміру суворою буржуазно-порядною личиною, — наших героїв, що причаїлися в тіні. А ще я уявляю їхній жаргон, як вони балакають між собою (втім, розмова їхня, якщо не зважати на те, що вони кілька разів відволікались на несуттєве, стосується виключно грошей, півдня та правосуддя). Про мене, будь-хто, хто належить до владних кіл (звісно, якщо не йдеться про диктатуру, бо тоді все набагато простіше), зрештою, може бути лише химерою.

Наші «уявні» персонажі зустрінуться у помешканні того з них, хто має більший вплив (він не чиновник, а, скажімо так, головний кілер). Зібралися вони з приводу Карло. Вирішили, що треба слідкувати за ним, відзначаючи всі його вчинки. Довірено було цю делікатну справу молодому новачкові, який робив у справі лише перші кроки, та йому вже довіряли (солдат, солдат честі[28]). Безсумнівно, він старанно й навіть пристрасно робитиме свою справу. Це був чоловік років тридцяти, що мав продовгувату потилицю, чорне густе коротке волосся, засмагле обличчя, майже як у араба, зовнішність нумізмата, чуттєву, майже підліткову: якби не, як, наприклад, це частенько буває з деякими поліцейськими, його простакувата наївність, нестримна фізична міць була ніби потьмарена та ххх якоюсь аскетичною сірістю.

За всіма вчинками Карло цей кілер ніби «спостерігатиме збоку», втім, своєї думки він не висловлюватиме. Все, що розповідатиму замість нього я, буде не чим іншим, як найсуттєвішим з усного переказу — а тому часом писатиму на діалекті — з того, що розповість мені про це Паскуале (кумедно, але так його звати)[29].

Нотатка 6 ter

˃ ДАВНІ РАХУНКИ

Того ж вечора, коли Карло народився, так би мовити, він поїхав потягом до Турина. Того травня місяця наприкінці шістдесятих років Італія ще була незайманою, і лише критичні уми із невдоволенням, від якого їх розпирає власний нарцисизм, відзначають перші ознаки настання нової епохи, яка навічно спаплюжить старовинні міста й ниви. Карлова тактовність, звісно, враз відвела йому місце просто серед цих обранихa[30]; та він був доброю людиною, й тому відчуття згуртованості, яке через секс поєднувало його із світом, — поза усіма своїми особливими моральними поглядами, — брало гору над естетичними почуттями. Однак у світі, серед тіл, він шукав більш непорушної самотності. Між тим, що він намірився зробити протягом тієї подорожі, починаючи з того, як він увійшов у вокзал, купив квиток, та особистою насолодою від спостереження за найбільш безсторонніми й щирими картинами дійсності, у будь-якій подобі, байдуже людини, природи тощо, не було перервності.

Надвечір’я. Налите, м’яке, апокаліптичне світло рвучко освітлює все навкруги. Старий вокзал Терміні зникає з очей, чується одноманітний, чарівливий стукіт вагонних коліс об стики на рейках (божественний шепіт дитячої чуттєвості); й, сповіщаючи про своє наближення, що стають чимраз рідшими, наближаються споконвічні рівнини, сяйливі, як пленер Караваджо: пшеничні простори випадково перемежовуються із зеленими й жовтими барвами, ніби неторкані прерії з пишними кущами жовтої акації, липами у цвіту; стелиться неозоро трава, омита дощем, напахчена сонцем, котре висушує її; височіють нерівні пагорби, вкриті дубовими лісами, й простягаються самотні хвилясті придолинки (тіснини), помережані струмками, які течуть, може, навіть з Тибру, повні водою до самих країв, що ніби торкається розлогих, густо-сліпучих дерев уздовж чистісіньких бережків. ˂

Нотатка 6 quater

ТАЄМНЕ ЖИТТЯ КАРЛО У СВІТЛІ ДНЯ

У світі немає нічого легшого, як шпигувати за такою людиною, як Карло. Він геть відмовився, хоч, може, й не свідомо, від свого доброго імені. Він опустився. Може, якби він подумав, що чинити так аморально, він би не зробив такого. Але ж ні, він бо вважав своє падіння річчю високоморальною. Ба більше, він вважав це своїм обов’язком. Метою цих вчинків була чуттєва насолода, насолода тілесна, а якщо висловитися точніше й дохідливіше — насолода члена. Тож, аби отримати те, що цілком умовно називають «насолодою», а насправді є незрівнянним і навіть невимовним щастям, він не повстав проти Придушливої Влади (1)[31], яка не дозволяє такої «насолоди», ба навіть більше — жорстоко за неї карає. Позаяк повставши, він би геть-чисто все зіпсував. Привернув би до себе загальну увагу, влаштував би видовище. Його супротив мав набагато глибшу природу, як би висловились за десять років після цих подій, він був глобальним. Усе, що мало стосунок до влади, дійсно геть втратило вагу, обвалившись навколо нього, лежачи під ногами, ніби величезне забуте руйновище. Здійснюючи свій намір до всеосяжного, ґрунтовного, ххх, глобального безладу, Карло наївно перейняв правила, за якими створюється порядок. Робив те, що хотів, і квит: саме в цьому була його мета. Збоку, якщо не звертати уваги на рішучий відступ від правил, завдяки яким він був частиною крупної буржуазії і, значить, поводився як один з багатьох дрібних буржуа: скривджених, непоказних, можливо, безталанних, але чуйних та сповнених власної гідності (навіть зодягнених у дещо підліткове дрантя), ще раз кажу — це лише збоку, нічого не виказувало справжньої якості життя, яким живе Карло: він був доктором Джекілом. А якщо згодом щось би видало його, Карло було зовсім байдуже. Він просто не намагався ані приховати, ані показати те, ким він був насправді й чого прагнув від життя. Ось тому я й сказав, що немає нічого простішого, як шпигувати за такою людиною, як Карло. Йому не лише й на гадку не спадає, що хтось може за ним стежити, а отже, знати про його життя й розповідати про нього, — а й навіть якби випадково він таки дізнався, що за ним шпигують, чоловікові однаковісінько. Втім, шпигунові ж гірше. Певна річ, якщо не йдеться про висліджування з боку карабінерів чи поліції, бо тоді б Карло від страху трясця вхопила. Він страшенно боїться, що хтось стане на заваді тому, що він хоче робити й у чому бачить єдиний сенс свого життя. Поза тим, любов його до своїх любиха[32], які б важко переживали його халепу із судом та