Борис Акунін - Сокіл і Ластівка

— Звісно, знаю, але це поза сферою моїх занять. А документів зовсім старовинних там не було?

Сінтія знизала плечима.

— Звідки? Теофельси — рід не зі старовинних. Хоча на їхньому генеалогічному дереві коріння сягає аж Тео Хрестоносця, однак ми з тобою пречудово знаємо, що лінія ця бічна, бастардна.

Тітка вимовила останнє слово зі зневагою, вартою не доньки торговця чаєм, а власниці найблакитнішої крові.

— Їхня дворянська грамота куплена за гроші, адже перший фон Теофельс насправді звався Мьонхле і взяв гучне ім'я лише після того, як заволодів замком.

— І лист, який ви мені дали, адресований дружині цього пана — Беттіні, вродженій фон Гетц, — нетерпляче вставив Ніка. — Це я зрозумів. Так ви викупили архів?

— Тільки один лот. Зате найстаріший. За першу чверть вісімнадцятого століття. Перед тим як загорнути у подарункову упаковку, почала проглядати папери. Вони майже всі німецькою, цим жахливим незграбним шрифтом. Я перебирала аркуші без особливого інтересу — і раптом наштовхуюсь на англійську, причому легко читається!

Як годиться істинній доньці Альбіону, іноземних мов тітка не знала і не дуже розуміла, навіщо хтось ще наполягає на їх використанні, коли так зручно і просто послуговуватися англійською.

— Я все зрозумів. Ви прочитали листа, і вас зацікавила згадка про скарб — щоправда, доволі туманна.

Сінтія загадково посміхнулася.

— Чи все ти зрозумів, скоро стане ясно. А поки розкажи мені, знаменитий спеціалісте зі старовинних документів, чи багато ти збагнув із цього листа.

Та коли племінник поділився своїми висновками і припущеннями, поблажливості в її тоні поменшало.

— Це ж треба, ти відразу здогадався, що «С.-М.» — це французьке місто Сен-Мало. А я уявила, буцім ідеться про швейцарський Сен-Моріц. У п’ятдесят дев'ятому я каталася там на лижах і зламала щиколотку.

— Ну що ви! Звідки у Сен-Моріці арматор, і як можна зі Швейцарії відплисти у землі Мулай-Ісмаїла?

— Ну, я тоді ще не знала, що таке «арматор» і хто такий цей Мулай. Крім того, у другому листі згадується Святий Маврикій (Saint Maurice) і печера, а довкола Сен-Моріца повно гірських печер. І озеро там теж є, так що згадка про плавання мене не збентежила. Але ти, звісно, маєш рацію. «С.-М.» — це Сен-Мало…

— Стривайте, стривайте! — перебив він. — Про який це другий лист ви кажете?

Тут Сінтія підморгнула — це було настільки на неї несхоже, що Ніка здригнувся. Блакитне око на мить примружилося зморшкуватою повікою і знову поглянуло на племінника з веселим торжеством. Почулося деренчливе хихотіння. Тітко насолоджувалася моментом.

— Ось про цей.

Вузлуваті пальці дістали з-під скатертини заздалегідь приготовлений конверт, а з конверта аркуш грубого буруватого паперу.

— Там був ще один лист англійською. Точніше, фрагмент листа. Початок відсутній. Варто було мені прочитати перший рядок — і я остовпіла. — Сінтія відвела руку з аркушем від нетерплячих пальців Ніколаса. — Зараз, зараз. Тільки, прошу, читай вголос. Зроби старенькій приємно. Я хочу почути, як затремтить твій голос.

Голос Миколи Олександровича дійсно затремтів. Навіть зірвався. Перший рядок, який починався з середини фрази, був такий: «… та головне — ось ця дитяча лічилочка. Вона допоможе тобі запам’ятати шлях до схованки».

Як же голосу було не зірватися?

Щось зашурхотіло біля ліктя. Фандорін озирнувся — це папуга сів на стола і дивився, розкривши дзьоба, наче теж хотів послухати. Однак Нікові зараз було не до раритетних птахів.

Почерк був той самий, що і в першому листі, тільки не такий рівний і гладенький, наче автор дуже квапився. Ні завитків, ні прописних буквиць в іменниках, ні вишуканих зворотів. Мова послання здавалася менш архаїчною, майже сучасною.

Втім, заглибитися у читання Ніколас не встиг. Дзенькнув дзвінок — це батлер, згідно з встановленим розпорядком, доставив afternoon tea.

— Давайте скажемо, що не потрібно чаю! — жалібно вигукнув Фандорін. Думка про те, що доведеться перервати знайомство з інтригуючим документом, було нестерпною. — Зараз почне відправляти службу!:

— Людина виконує свою роботу, — суворо мовила тітка. — Треба ставитися до цього з повагою. Тобі не вистачає витримки і терпіння. Це не по-англійськи, мій хлопчику. Увійдіть, Джагдишу!

Вигук адресувався батлеру. Усміхнений індієць у фраку й білісіньких рукавичках закотив столик, на якому, виблискували порцеляною, кришталем і сріблом чашки, вази, прибори, а посередині височів глечик з орхідеєю.

— Сервіруйте чай на терасі, погода сьогодні просто чудова, — звеліла Сінтія і прикрикнула на Ніку: — Не підглядай у листа! Май терпіння! Погодуй поки пташку горішками.

Папуга, який ще п'ять хвилин тому у неї був «твариною», що підлягала негайному вигнанню, перетворився на «пташку».

— На, жери, — похмуро буркнув магістр російською, зачерпнувши в одній із вазочок арахісу.

Та пернате створіння лише хитнуло гривастою макітрою і, наче у нетерплячці, тупнуло по столу.

— Їж, дитинко, їж.

Сінтія спробувала запхнути горішок прямо в дзьоба папузі, але той злетів і сів. Фандоріну на плече. При цьому ще й вигнув шию, наче намагаючись зазирнути в аркуш.

— Мені не дають читати, і ти не будеш, — сказав Микола Олександрович, прибираючи руку з листом.

* * *

Продовжити читання вдалося хвилин за п’ять, коли батлер розлив чай, додавши тітці молока, а небожеві шматочок лимона.

Нарешті пасажири люксу залишилися на терасі вдвох (якщо рахувати папугу, який все ще сидів на плечі у Ніки, то втрьох). Магістр поспіхом відставив чашку, розгорнув аркуш і почав спочатку:

«… та головне — ось ця дитяча лічилка. Вона допоможе тобі запам'ятати шлях до схованки.

Стриб-скок, стриб-скок

З підбора на носок,

Не на захід, а на схід,

З бруса на брусок.

Стриб-скок, стриб-скок,