Ольга Токарчук - Ольга Токарчук. Останні історії

Тоді заходить Стефан, власне, тільки просуває голову і каже до дружини: “Ходи”. Це звучить вимогливо і серйозно, ніби трапилося щось важливе. Іда завмирає з відкритим ротом — їй здається, що вже те саме відбулося сьогодні або вчора, що вона бере участь у дивному, розтягнутому в часі й дірявому дежавю. Трусить головою, це відчуття, як вода у вусі — розмиває звуки, додає від себе постійний шум, треба її обов’язково витрусити.

Ольга слухняно встає з-за столу, одягає хутряного сердака, вовняну шапку і виходить. Їхнє заняття, очевидно, невідкладне.

Нема чого чекати. Іда набирає номер поліції — 997, знає його з телебачення, з тих програм, у яких бездарно реконструюють злочини. Чує довгий сигнал, як пронизливий звук пустки. Ніхто не бере слухавки. Пробує ще раз. Звук — довгий, сумний, як свисток далекого локомотива. Звідси всюди мусить бути далеко, навіть для телефону. Раптово їй здається, що там, на другому боці, візьме слухавку Ніколін і скаже своїм слабким втомленим голосом: “Слухаю?”

Так думає про свого чоловіка, завжди на прізвище: Ніколін — колись це звучало звично, колись — це означає тоді, коли вони були молоді й мали однакові джинси, однакові зачіски. Тепер “Ніколін” звучить так, як має звучати, як воно є насправді — прізвище знайомого. Коли треба, зустрічаються у кав’ярні, де він і так висиджує у передобідній час. Туди входиш із головної вулиці, з натовпу, з шуму авт, через темнувату браму — у світ несподівано мовчазний, спокійний, з легким запахом вологи, і цей запах передбачає присутність скверу чи садочка, який насправді має вигляд кількох, виставлених улітку вазонів із в’юнкими рослинами, що розділяють столики.

Ніколін сидить завжди в кутку, всередині, де найзадушливіше й найтемніше, і тільки маленьке бра, що висить над головою, дає йому змогу читати.

Іда здалеку зауважує його бліде вже трохи обвисле обличчя і світло-попелясте рідкувате волосся. Він завжди звідкись знає, що вона, його колишня дружина, саме входить і стежить за нею зі свого темного кута. Він впевнений, що вона його ще не бачить, або принаймні не розгледить здалеку виразу його обличчя. Завжди робить ту саму помилку, бо насправді Іда зауважує його повну нехоті гримасу, поки він наведе з нею порядок і розтягне вуста в усмішці, не занадто сердечній, не надмірній, а приятельській, звичайній. Бачить його обличчя, коли воно ще не готове до спілкування, і знає, що воно виражає: огиду, тінь злості, відразу: не конче до неї, а до всього, що не є ним самим.

Ніколін носить багато речей, які йому не пасують або дібрані проти будь-яких правил: сорочку, вовняну камізельку, якусь хусточку на шиї, під футляр, а на тім всім піджак з латками на ліктях і мішкуваті штруксові штани, а в бутоньєрці — хустинка. Всього того забагато, дивацька елегантність особи, яка вдягається механічно. Ніколін відкладає книжку й дивиться на неї з приязною усмішкою, тягнеться за пивом, яке цмулить вже годину.

Звичайно, це він телефонує першим, звичайно, йдеться про якусь дрібну допомогу: порадити лікаря, позичити гроші, або про якусь подію — спектакль, вечеря, лекція — на які в жодному разі не хоче йти сам. Вона з’являється неохоче, втомлена, поміж виїздами, часто з покупками в сітці. Йому йшлося завжди про те саме: я — безпорадний, — каже його картата маринарка, голова, що починала лисіти, хустинка в бутоньєрці, складка втомленої шкіри коло рота, попелясті повіки, тонкі делікатні руки зі слідом від авторучки на пальці — я — розгублений і безпорадний, не знаю, як собі зарадити з тим всім, сусід залив мені лазничку, я загубив страхівку, маю підвищений цукор у крові, не сплю вночі, думаю про самогубство, я старий, я змарнував життя; забери мене додому, заопікуйся мною, я хворий, я слабну.

Але його вуста доносять тільки конкретні факти: у мене зіпсувався кран з теплою водою, чи не знаєш якогось спеца, чи не можеш зателефонувати, щоб прийшов до мене, буду тепер постійно вдома. “Дам тобі номер”, — каже Іда. “Так, звичайно, я сам зателефоную”, — заспокоюється і запитує: “Чи можу зайти до тебе на каву?” Іда стенає плечима. “Знову виїжджаю”, — каже. “А коли повертаєшся?” — випитує він.

Приходить з газетою, займає своє давнє місце коло стола в кухні, вона щось там крає, куховарить. Сидить в її кухні над розкладеним на столі “Tygodnikiem”, великі сторінки газети звисають до землі. Кухня мала. Ніколін з розкладеною газетою займає весь простір, вдихає все повітря, забирає світло. Розмовляють тихо, мляво. Навчилися того нехотячи — при вигляді одне одного почуваються втомленими, Іда дає йому щось поїсти, підставляє під ніс тарілку з зупою, на газету. Ніколін з вдячністю усміхається і мовчки їсть. Він як пташеня, що виросло до небувалих розмірів, але натомість втратило здатність покинути гніздо. І що більше вдячності в його усмішці, що більше смакує йому зупа, то сильніший гнів огортає Іду. Це такий гнів, коли сидиш нерухомо і не можеш поворухнутися. Це — шал. Іда старається володіти собою: чекає, поки він закінчить їсти, і забирає порожню тарілку. Ставить її в мийку й каже, щоб він уже йшов. Він без жодного слова, без найменшого зітхання бере з вішака куртку і виходить. Кидає тільки “До побачення” або “Тримайся”. Але невиразно, мимрячи.

Коли Мая вступила до вищої школи, вони розміняли помешкання на два менші. Першого року він приходив за своїми книжками, які стояли у неї в картонних коробках, забирав три-чотири, щоб завжди мати привід прийти знову. Говорив, що вдома бракує йому полиць. Заглядав до холодильника, їли щось разом, потім він йшов. Затримувався у дверях, марудив.

Ніколін все життя займається кічем, двадцять років тому мав написати про це докторську дисертацію. Тепер викладає історію, але це йому не заважає — знаходить кіч у всьому, на що натрапляє. Аналізує кіч, просвічує його, ненавидить і обожнює одночасно. Ніколи не має задосить тої гри — дослідження всіх явищ як потенційних носіїв кічу. Робить це м’яко, але наполегливо, систематично фіксуючи спостереження у записниках своїми тонкими жіночими пальцями і як афоризми кидає їх своїм гімназистам.

Кіч — це порожнє, безрефлективне наслідування того, що було справді пережите, що було відкрите вперше і востаннє. Кіч — це вторинність, копія, мімікрія, яка намагається використати вже раз створену форму. Кіч — це імітація зворушення, порпання біля підставного первісного почуття і вдягання його у змісти, які для нього затісні. Кожна