Чак Паланік - Бійцівський клуб

Минулого тижня я обрав собі супротивника, і ми стали до бою. Либонь, у хлопця був тяжкий тиждень. Він заламав мені руки за спину подвійним нельсоном і товк головою об бетонну підлогу, аж доки зуб не прохромив наскрізь мені щоку, око спухло так, що вже й не розтулялось, а обличчя було заюшене кров’ю. Я сказав «досить», а коли підвівся й глянув униз, побачив на підлозі кривавий відтиск половини свого обличчя.

Тайлер стояв поруч, і ми разом дивилися на слід мого рота у формі великої О, забризканий довкола кров’ю, і на вузесенький проріз мого ока, що позирало на нас із підлоги. Тайлер каже:

— Круто!

Я тисну своєму супротивникові руку. Славний бій, кажу.

А той у відповідь:

— Повторимо за тиждень?

Попри набряки на обличчі я силкуюсь усміхнутися. Поглянь на мене, кажу я. За місяць, не раніше.

Ніде життя не є таким справжнім, як у бійцівському клубі. Коли під світлом єдиної лампочки лишаєтесь тільки ти і той, другий, оточені зусібіч юрбою, що дивиться на вас. У бійцівському клубі не йдеться про те, хто виграє чи програє. У бійцівському клубі не йдеться про слова. Ось до клубу вперше приходить хлопчина, і ти бачиш, що його дупа — м’якушка білого хліба. Коли цього самого хлопця ти зустрічаєш за півроку, він — наче витесаний з дуба. Тепер цей хлопчина не вагатиметься, коли йому доведеться вирішувати свої проблеми самому. Як і в тренажерному залі, у бійцівському клубі чути кректання й галас, але тут не йдеться про те, щоб мати гарний вигляд. Тут істерично репетують бозна-якими мовами, наче в церкві, а коли прокидаєшся в неділю вдень, то почуваєшся спасенним.

Після мого останнього бою хлопець, із яким я бився, витирав шваброю кров з підлоги, а я тим часом телефонував до страхової компанії, щоби попередньо погодити мій візит до пункту травматології. Тайлер каже в лікарні, що я впав.

Часом Тайлер говорить замість мене.

Я зробив це сам собі.

Надворі сходило сонце.

Ти не говориш про бійцівський клуб, тому що бійцівський клуб не існує, окрім як протягом п’яти годин від другої ночі до сьомої ранку в неділю.

Коли ми, Тайлер і я, вигадали бійцівський клуб, жоден із нас доти не бився. А якщо ти ніколи не бився, тобі цікаво. Тобі цікаво, чи дуже болить, коли тебе б’ють, цікаво, що ти здатний зробити іншому. Я був першим, кого Тайлер наважився спитати. Ми обидва були п’яні, в барі ніхто на нас не зважав, тож Тайлер сказав:

— Я хочу, щоб ти зробив мені одну послугу. Я хочу, щоб ти щосили вдарив мене.

Я відмовлявся, але Тайлер пояснив мені все. Про те, що він не хоче помирати без жодного шраму, про те, що йому набридло лише дивитись, як б’ються професіонали, і він хоче більше дізнатися про себе.

Він розповів мені про самознищення.

На той час моє життя здавалося мені цілковито довершеним, а іноді, можливо, потрібно зруйнувати все, щоб зробитися кращим.

Я роззирнувся довкола і сказав: гаразд. Гаразд, кажу я, але надворі, на стоянці.

Тож ми вийшли з бару, і я спитав Тайлера, куди його вдарити, в обличчя чи в живіт.

Тайлер сказав:

— Бий зненацька.

Я сказав, що ніколи нікого не бив.

Тайлер сказав:

— То знавісній, друзяко.

Я сказав, заплющ очі.

Тайлер сказав:

— Ні.

Я глибоко вдихнув і навідліг зацідив кулаком Тайлерові в щелепу, як справжній ковбой у фільмі. Так кожен новачок у бійцівському клубі робить. Кулак мій ковзнув Тайлерові по шиї.

Чорт, сказав я, це не рахується. Ану ще раз спробую.

Тайлер сказав:

— Ще й як рахується, — і, наче боксерська рукавичка на пружині, як у мультиках, які показують у суботу вранці, бах! — ударив мене просто в груди. Я впав на чиюсь машину. Ми стояли обидва мовчки: Тайлер, потираючи шию, я, притискаючи руку до грудей, — і обидва усвідомлювали, що ми досягли чогось, де ніколи не бували, і, подібно до кота з мишею у мультфільмах, живі й хочемо дізнатись, як далеко можемо зайти й лишитися живими.

Тайлер сказав:

— Круто.

Удар мене ще, сказав я.

Тайлер сказав:

— Ні, бий ти.

Тож я вдарив, по-дівчачому широко розмахнувшись, і поцілив Тайлерові під вухо. Тайлер відштовхнув мене і вгатив ногою в живіт. Далі вже йшлося не про слова. Але бар уже зачинився, люди виходили з нього, ставали довкола нас на паркінгу й горланили.

Хай там що зрозумів Тайлер, а я нарешті усвідомив, що здатний дати раду всім негараздам у цьому світі: хімчистці, яка повертає мені речі з повідриваними ґудзиками; банкові, який стверджує, що я перевищив кредит на сотні й сотні доларів; своїй роботі й начальнику, котрий залазить до мене в комп’ютер і бавиться собі з виконавчими командами DOS. І Марлі Зінґер, яка вкрала в мене групи підтримки.

Коли бійку було завершено, жодну з проблем вирішено не було, але й жодна проблема не важила.

Ця наша перша бійка сталася в неділю ввечері. Тайлер не голився від п’ятниці, тож я подер собі до крові кісточки пальців об його відрослу за вихідні щетину. Лежачи горілиць на паркінгу, ми дивились на єдину зорю, що прозирала крізь світло вуличних ліхтарів, і я спитав Тайлера, з чим він бився.

Тайлер сказав, що зі своїм батьком.

Можливо, нам не потрібен батько, щоб довершити себе. У бійцівському клубі особа твого супротивника не має ваги. Ти б’єшся, щоб битися. Не можна говорити про бійцівський клуб, проте ми говорили, і протягом кількох наступних тижнів, після того як зачинявся бар, на стоянці збиралися хлопці. А коли похолоднішало, інший бар пустив нас до свого підвалу, де ми й збираємося тепер.

Коли збирається бійцівський клуб, Тайлер виголошує правила, які ми з ним узгодили.

— Більшість із вас, — горлає Тарлер у конусі світла посередині підвалу, повного людей, — більшість із вас тут тому, що хтось порушив правило. Хтось розповів вам про бійцівський клуб.

Тайлер каже:

— Що ж, вам краще припинити патякати, або шукайте собі якийсь інший бійцівський клуб. Бо наступного тижня, коли ви прийдете сюди, ви будете записуватись. І тільки перші п’ятдесят, які запишуться, потраплять до клубу. Якщо ви потрапляєте сюди, ви відразу ж стаєте до бою. Якщо ви хочете битись. Якщо не хочете, є багато таких, які хочуть. Тож, можливо, вам краще просто залишитися вдома.

— Якщо ти вперше в бійцівському клубі, — горлає Тайлер, — ти мусиш битися.