Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

Навсібіч

ДОРОГА. ЧЕРНІВЦІ — БУКОВИНА.

Темні сосни стояли по обидва боки траси, як застиглі вартові. Асфальт петляв крізь легкий туман, мов чиясь стара пам’ять, що не хотіла відпускати.

Гражина сиділа за кермом. Її пальці стискали кермо — спокійно, але міцно. Кудись у потилицю впиралося відчуття, ніби світ став об’ємнішим: кожен звук глибший, кожен рух — ніби вже був колись. Вона не вимовляла жодного слова з моменту, коли перетнули межу міста.

— У нас ще залишилось вино, — нарешті мовила Белла ззаду. — Те, що Юліан подарував. Можна буде відкоркувати. Для... стабільності.

Віктор усміхнувся кутиком губ. У нього на колінах лежав ноутбук. Він знову переглядав ті самі скани, хоча вже знав їх напам’ять.

— Ти відчула щось? — спитав він, не підводячи очей.

— Ні, — відповіла Гражина після паузи. — Але ця справа буде не легкою. Це... як дихання в залі, коли ти думаєш, що один. А воно — поруч.

Небо над горою починало світитись сріблом. Десь далеко село блимало одним ліхтарем, мов сигнал. Автомобіль тягнувся вгору серпантином, і все навколо ставало тихішим. Дім чекав. І те, що було в ньому, теж.

ЧЕРНІВЦІ. ТРЕТІЙ ПОВЕРХ УНІВЕРСИТЕТУ.

Кабінет пахнув пилом, старим лаком і рудим тютюном. Професор сидів біля великого вікна у товстому картатому светрі, схожий на напівпрозорий привид із минулого століття. На столі перед ним — кілька розгорнутих фоліантів, один зі слідами від свічкового воску.

— Ви знаєте, що цей символ не писали звичайним чорнилом? — спитав він, не дивлячись на Юліана. — Тільки жовчю змії. Або вугіллям з попелу проклятого дерева. Ви знаєте, чому?

— Бо він живий, — відповів Юліан спокійно. — І не спить, якщо його покликати словом.

Професор коротко хмикнув. Потім вказав на рукопис:

— Цей текст — зі скрині в Сатмарі. Його кілька разів намагались викрасти. Один із рядків згадує ім’я, яке з’явилось у вас в Мукачеві. Я перевірив усе. Та сама фонетика. І те саме попередження: «Не виголошуй за порогом».

— Це ім’я співзвучне з образом. Воно не закінчується, — сказав Юліан. — Тому й залишає тінь.

— Я не буду питати, що ви шукаєте, — промовив професор, — але якщо йдеться про те, про що я думаю… то не затримуйтесь у місті. Є речі, які не хочуть бути названими.

Юліан кивнув.

— І ще, — додав професор, витягаючи невеликий конверт, запечатаний сургучем. — Один монах передав це на ваше ім’я. Без підпису. Але зі знаком Ордену.

Юліан обережно взяв конверт. Він був важкий, ніби всередині лежало не паперове послання, а шмат часу. Тіні у кутках кімнати ніби заворушились.

— Час іде, — прошепотів професор. — І, здається, щось уже прокинулось.І ось ще, візьміть цей камень. Його знайшли проміж Мекки і Джидадду, чорні археологи, схоже він дише... Міркую він стане в нагоді.

Юліан підвівся, подякував, і наостанок кинув погляд на зображення в книзі: це було обличчя. Невиразне. Чорне. Якби до нього придивитись — воно мінялось. І кожен бачив там щось своє.

 Юліан, виходячи на нічну вулицю, сховав конверт і камень у внутрішню кишеню. І відчув холод. Але не зовнішній. А той, що приходить перед запитанням.

 

ЧЕРНІВЦІ. ПІЗНІЙ ВЕЧІР. ПАРКІНГ БІЛЯ УНІВЕРСИТЕТУ.

М’яке світло ліхтарів лягало на вологий асфальт, розбите тінями каштанів. Повітря пахло нічною кавою, пилом архівів і чимось іще — неочевидним, але присутнім. Юліан стояв біля темного універсалу, тримаючи в руках невеликий пакунок: конверт, обгорнутий щільним полотном і тверду дерев’яну коробку, замкнену простим бронзовим гачком. Усередині — камень, що його передав професор.

З темряви підійшла вона.

— Пан Юліан? — голос був хриплуватий, короткий, без зайвих інтонацій.

Дівчина-кур'єр виглядала, мов тінь, що виросла з бетону. Висока, міцна. М’язисті руки виступали з-під широкого худі, а на плечах рюкзак — плаский, але, очевидно, важкий. Волосся зачесане назад, обличчя — квадратне, з ледь помітними шрамами на вилиці. Очі холодні й уважні.

— Це для неї, — Юліан передав пакунок. — Її звати Гражина. Доставити особисто. Нікому не показувати. Якщо відчуєш спостереження — зникни. Повернись через три дні. У Виноградові. Там буде чекати інша передача.

— Все ясно, — відповіла дівчина й заховала пакунок у внутрішнє відділення рюкзака.

Кивнула.

Юліан спостерігав, як її постать зникає в напрямку виїзду з міста. Її пересування було точним, без пауз, мов у навчальній симуляції. Без сумніву, вона знала, куди й як іти. Він не запитував її імені. В Ордені кур’єри залишались безіменними.

ДЕСЯТЬ ХВИЛИН ПОТОМУ.

Юліан сів за кермо й повільно виїхав із паркінгу. Навігатор уже вів його на південний захід — до кордону, далі на Угорщину, на Сегед.

Він мав зустрітись із людиною, яка вивчала паралельні культи Середньої Європи. Колись той чоловік був філологом, потім — священником, а тепер жив серед книг, що їх уникали навіть музейники. Його знання про «мову тіней» могли стати вирішальними.

 

     Машина набирала швидкість. Вогні Чернівців віддалялися. І десь далеко, у горах, дівчина-кур’єр уже везла з собою два предмети, які не мали загубитись. Ані для світу, ані для тих, хто спостерігає з-за меж світу.

 

СЛАВУТА.

День починався, як зазвичай у глибинних містах: повільно, туманно, ніби сам час тут зупинявся й вдивлявся в себе. На околиці, де хати стояли рідко, а городи межували з лісом, стояв Нік — у темній куртці, з наплічником. Його зустрів старий.

Чоловік виглядав підсліпуватим, із сивою щетиною, що вкривала нижню щелепу. Руки — вузлуваті, але міцні. У його погляді не було метушні. Лише втома того, хто бачив більше, ніж варто було б.

— За мною, — буркнув він і пішов, не озираючись.

Дорога пролягала крізь старий сад. Земля під ногами була м’яка, як шкіра. Вітер шелестів гілками, ніби хтось шепотів дуже близько. Врешті вони підійшли до невеликого будинку, зарослого плющем. Усередині — дерев’яні лави, ікони без ликів, і тиша, яка не здавалася спокійною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍