Майкл Доббс - Хід королем

центральному апарату партії, але й на підтримку окружних виборчих кампаній практично всіх членів Кабінету.

— Все ясно. Гроші проциндрені на таке, що не передбачено у витратах на виборчу кампанію.

— А в моєму випадку все свято занотовано, і я потраплю під пильне око громадськості. В інших випадках...— він повів бровою.— Мені казали, що міністр торгівлі, який сьогодні по обіді має зміцнити лави нашої славетної гальорки[4], на отримані кошти загасив скандал з однією набридливою коханкою, яка погрожує оприлюднити низку компрометувальних листів. Вона отримала гроші, а в Гарода й досі є погашений чек.

Стемпер відсунувся на стільці од столу, балансуючи на задніх ніжках, ніби намагаючись дистанціюватися від такого абсурду.

— Заради Христа, Френсисе, та зараз усе це лайно хлине на нас зі швидкістю сто миль на годину, а ви хочете, щоб я став очільником партії? Якщо ви не проти, то я радше емігрую в Лівію. До Великодня, кажете? Та нам треба буде на небо вознестися, щоб від такого урятуватися.

Він приречено змахнув руками, не маючи сил на опір, а Уркгарт наполегливо рвався вперед, весь напружившись.

— До Великодня. Саме так. Це означає, що нам слід зробити хід до цього моменту, Тіме. Скористайся «медовим місяцем», розбий опозицію, встигни до рецесії і забезпеч таку більшість, яка протримається, доки ми не прорвемося крізь навалу критики.

— Вибори — ви про це? — задихано спитав Стемпер.

— До середини березня. Це дає нам рівно чотирнадцять тижнів, а до оголошення — десять тижнів, і на той час я хочу, щоб ти як голова партії міцно тримав кермо виборчої машини. Слід розробити план, нашкребти гроші, заплутати опонентів. І все це так, щоб ніхто й гадки не мав про те, що ми готові напасти.

Стілець Стемпера знай розгойдувався зі стукотом: Тім намагався зібратися з думками.

— Чортовий голова партії.

— Не переймайся. Це лише на чотирнадцять тижнів. Якщо все спрацює, ти зможеш сам обрати таке відомство, яке схочеш. А якщо ні... Ну, нікому з нас більше не доведеться перейматися через свою політичну кар'єру.

Розділ п'ятий

Політик не має друзів.

— Це жахливо,— Мортіма Уркгарт різко зморщила носа, оглядаючи кімнату. Минуло кілька днів, відколи Колінґриджі вивезли свої останні особисті речі з невеличкої квартири на Даунінг-стріт, 10,— помешкання, призначеного для проживання прем'єр-міністрів,— і вітальня зараз нагадувала номер у тризірковому готелі. Не лишилось і дрібки індивідуальності — її вивезли у валізах,— а решта була бездоганна, проте мала відбиток зали очікування на британському залізничному вокзалі.— Просто бридота. Так не піде,— повторювала вона, роздивляючись шпалери, на яких бракувало тільки побляклого малюнку — рядочків качок. Вона на мить відволіклася, проходячи повз високе дзеркало на стіні й нишком перевіряючи яскраво-рудий колір, якого перукар на початку тижня експериментально надав її волоссю — тоді вона очікувала на вирішальний результат голосування. Стиліст назвав цю барву «врочистим відтінком», але ніхто вже не зміг би переплутати цей колір з природнім, і щоразу, вмикаючи телевізор і намагаючись налаштувати кольори, вона роздумувала: що саме пора міняти — телевізор чи перукарню.

— Мабуть, вони точно не від світу цього,— пробурмотіла вона, змахуючи якісь уявні порошинки з коміра свого костюма від Шанель, доки нова секретарка її чоловіка з палати общин, супроводжуючи огляд кімнати, щось вичитувала у своєму нотатнику. Колінґриджі секретарці радше подобалися, а щодо Мортіми Уркгарт вона одразу склала думку: холодні очі надавали тій хижого вигляду, а постійні дієти, щоб відстрочити появу целюліту на цьому дорого вбраному тілі, здавалося, тримали її в стані постійного роздратування — принаймні у поводженні з іншими жінками, ще й молодшими за неї.

— Дізнайтесь, як нам позбутися всього цього, і подивіться бюджет на ремонт,— кинула місіс Уркгарт, швидкою ходою долаючи короткий коридор, що вів до темних надр квартири, докірливо постукуючи пальцями по шкірі попід підборіддям. Вона тривожно зойкнула, минаючи двері ліворуч, за якими виявила крихітну, наче камбуз, кухню: умивальник з неіржавної сталі, червоно-чорна пластикова плитка на підлозі й навіть немає мікрохвильовки. Її розчарування дійшло до краю, коли виявилася ще й клаустрофобна їдальня з атмосферою зацвяхованої домовини і краєвидом просто на бруднюще горище й дах. Мортіма повернулася до вітальні, усілася в одному з крісел, де на оббивці виднілися штамповані троянди завбільшки зі слонові ноги, й розпачливо похитала головою, коли раптом долинув стукіт у вхідні двері.

— Заходьте! — нещасним тоном промовила вона, згадавши, що на парадних дверях немає замка — як їй сказали, за правилами безпеки, проте вона гадала, що це більше для зручності цивільних службовців, які приходять сюди, приносять різні документи й депеші.— І це називають помешканням,— застогнала вона, театрально сховавши обличчя в долонях.

Однак вона повеселіла, звівши очі, щоб роздивитися свого гостя. Літ йому було під сорок, сам худий, з модною зачіскою.

— Місіс Уркгарт. Я — інспектор Роберт Інсолл, спецпідрозділ,— повідомив він з виразним лондонським акцентом.— Я відповідав за охорону вашого чоловіка під час виборів і тепер уповноважений відповідати за безпеку тут, на Даунінг-стріт.

Його усмішка і природна чарівність зігріли місіс Уркгарт, а його статуру вона не могла не оцінити.

— Я певна, що ми будемо під надійною охороною, інспекторе.

— Ми зробимо якнайкраще, усе, що в наших силах. Але відтепер для вас усе буде дещо інакше,— провадив він.— Є кілька речей, які я мушу вам пояснити, якщо у вас є зараз час.

— Ну, ходіть прикриєте ці потворні меблі, інспекторе, і розкажете...

Лендлес помахав юрбі, яка плескала в долоні. Люди гадки не мали, хто сидить за затемненим склом срібного «ролс-ройса», але це був історичний день, і вони хотіли долучитися до знаменної події. Важкі металеві ворота, які охороняли вхід на Даунінг-стріт, шанобливо прочинилися, й черговий поліціянт спритно відсалютував. Лендлес почувався добре, а почувся навіть ліпше, побачивши репортерів з камерами, що юрмилися на тротуарі навпроти.

— Він запропонує вам роботу, Бене? — заспівав хор голосів, щойно прибулий виліз із заднього сидіння авта.

— У мене вже є робота,— прогарчав він, демонструючи всім відомий сердитий погляд й насолоджуючись кожною хвилиною. Він застебнув фалди піджака, які ляскали його по боках.

— А може, титул пера? Місце в палаті лордів?

— Барон Бен з Бетнал-Ґріну?