Сергій Миколайович Поганий - Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

відділу КГБ у Східній Німеччині, яке вело роботу з еміграцією. Деймон займався українцями. Він сам був українцем, вільно говорив українською і російською, народився на Донбасі і пішов служити в НКВС у 1939 році, з керівної посади на шахті. Його спеціальністю в НКВС б6уло розслідування економічного саботажу. На листопад 1940 року його зусиллями було заарештовано першу людину.

Під час війни Деймон воював під Сталінградом, готував розвідників і диверсантів до засилання в німецький тил. Із контррозвідки перекваліфікувався у розвідники, взяв участь у кількох зухвалих спецопераціях, дістав поранення і медаль за хоробрість. У Деймона були всі підстави ненавидіти німців: навесні 1942 року нацисти убили його матір, яка лишилася на окупованій території. Він був одружений, але дітей не мав. Після війни Деймон лишився працювати в українському апараті спецслужб, із Києва його відрядили до Чехословаччини боротися з українським підпіллям.

За діяльність, спрямовану проти бандерівців та українських націоналістів з інших фракцій, Деймон мав нагороди і підвищення по службі. Зокрема його відзначили чехословацькою медаллю за хоробрість та іменною зброєю. Начальство вважало Деймона енергійним і розумним оперативником, добре обізнаним зі світом українських націоналістичних організацій, де діяло чимало його агентів. У вересні 1954 року Деймона перевели в Берлін керувати відділенням по роботі з українською еміграцією. Сташинський стане першим агентом, якого Деймон підготує і виховає. Відтепер вони мали працювати у зв’язці. Сташинський завжди називав свого наставника і керівника Сергієм[42].

Вони разом поїхали в закритий радянський квартал у Східному Берліні. Так Богдан вперше потрапив у Карлсхорст – квартал площею півтора квадратних кілометра було оточено триметровим парканом, охороняв усе спеціальний підрозділ КДБ. Верховне командування, цивільні працівники і шпигуни не тільки працювали, а й жили у Карлсхорсті. Так само робили певний час і деякі східнонімецькі керівники – Карлсхорст здавався їм куди безпечнішим місцем, ніж звичайні будинки в Берліні. Східні німці, які жили або працювали у кварталі, були об’єктом гострого інтересу західних розвідок і постійного нагляду радянських контррозвідників.

У 1954 році поділений Берлін був епіцентром холодної війни, єдиною щілиною і залізній завісі, які ділила Європу на схід і захід. Формально місто все ще поділялося на чотири окупаційні зони – американську, радянську, британську і французьку, але значення мав тільки поділ між радянською і західними зонами. Ні парканів колючого дроту, ні Берлінської стіни ще не існувало. З Берліна радянські агенти роз’їжджалися по цілому світі. Берлін був світовою базою радянської розвідки, зокрема це стосувалося і діяльності проти США. Зі Східного Берліна можна було легко добратися на аеродром Темпельгоф у західній частині міста, а звідти по всьому світу.

Берлінська «щілина» була двосторонньою. Дістатися із Західного Берліна у Східний було не складніше; десятки, якщо не сотні західних агентів вели шпіонаж проти Радянського Союзу та східного блоку, спостерігали за військовими украпленнями й промисловими об’єктами. На головних вулицях існували пропускні пункти, але люди спокійно пересувалися в обох напрямках, у метро взагалі контролю не було. Словом, Берлін був ідеальним місцем для розвідки, і вона на повну потужність використовувала всі можливості

Сташинський прожив у Карлсхорсті близько місяця, потім йому дозволили оселитися неподалік. Вивченої у Києві німецької виявилося недостатньо для незалежного життя: Сташинський міг читати, але погано розумів на слух. Різдво 1954 року він провів у готелі в Східному Берліні: самотні свята для молодого чоловіка, вчорашнього хлопчини із села, у чужій країні. Родина лишилася далеко, власне родиною йому став Комітет державної безпеки.

Перші місяці 1955 року Сташинський провів за вивченням мови і німецького життя. А у квітні куратор вирішив, що він готовий до самостійної дороги. Його відправили у Цвікау працювати у спільному радянсько-східнонімецькому підприємстві. Планували, що він вестиме конторську роботу, але німецької мови Сташинського і на це не стало, і його призначили простим робітником. Деймон нічим тут не міг зарадити. Він і сам знав німецьку поганенько. Брав уроки в Карлсхорсті, але викладач, не задоволений відсутністю прогресу, доповів начальству, що Деймон вчиться погано і не докладає зусиль. Він міг читати, але не опанував граматику і майже не вмів говорити – перевіряй, не перевіряй. Провчившись три семестри, Деймон кинув цю справу[43].

Сташинський кинути не міг. Він мусив вивчити мову і вивчив. Йозеф Леман незабаром став справжньою людиною зі справжньою роботою, першим записом у трудовій книжці, першими справжніми печатками в документах. Восени 1955 року Сташинський повернувся до Східного Берліна після відпустки на Чорному морі, яку йому організував КДБ. Він винайняв кімнату в місті, відркоемендувавшись Йозефом Леманом, працівником міністерства зовнішньої торгівлі НДР. Базою діяльності Сташинського став Східний Берлін, але вектор його роботи був спрямований на Західну Німеччину, зокрема на Мюнхен, де жили Степан Бандера, Лев Ребет та інші лідери українського національного руху.

На початку 1956 року Деймон вперше відправив Богдана в Мюнхен. Він мав зустрітися з агентом КДБ на ім’я Надійчин. Справжнє ім’я Надійчина – Іван Бисага. Він народився 1919 року в родині українських селян на Закарпатті, яке щойно увійшло було до складу нової чехословацької держави. Бисага виїхав з рідних країв 1939 року, коли Закарпаття захопили угорці. Він був членом ОУН, вступив у дивізію СС «Галичина», але після розгрому дивізії Червоною армією влітку 1944 року потрапив до рук радянської контррозвідки. Саме тоді, за даними служби безпеки ОУН-б, Бисага почав співпрацювати з чекістами. Після війни він пройшов розвідувальну підготовку у Києві, а 1953-го з’явився в Австрії як біженець. ЦРУ допитало Бисагу і відпустило, спершу він оселився у Франкфурті під іменем Іван Бард. 1954-го, коли Сташинський-Леман почав підготовку у Польщі, Бисага переїхав у Мюнхен. Перші спроби зав’язати контакт з бандерівцями не вдалися – вони запідозрили в ньому чекіста (як і у всіх, хто приїздив з України після 1945 року). Але Бисага зумів втертися в довіру конкурентів Бандери, які проігнорували застереження бандерівців – стосунки двох фракцій дедалі гіршали. Врешті-решт Бисага почав працювати в газеті «Український самостійник», яку редагував сорокачотирирічний юрист і журналіст Лев Ребет[44].

Лев Ребет жив у Мюнхені з дружиною Дарією, журналісткою і активісткою українського руху, у них було двоє дітей – син Андрій і донька Оксана. Лев і Дарія Ребети очолювали «двійкарів», опозиційне крило ОУН, яке відкидало принцип вождівства і проголошувало відданість принципам демократії. Вони мали складні стосунки з Бандерою. Бандерівці звинувачували їх у співпраці з ЦРУ.

Сташинського зробили зв’язковим між Карлсхорстом і Бисагою. Він довідався, що Бисага мав підготувати викрадення й переправлення Ребета у Східний Берлін, щоб використати у пропагандистській війні із Заходом. Сташинський обговорював з Бисагою план підмішати щось