Олександр Кутовий - Судити хірурга, Олександр Кутовий

Протистояння на Майдані в лютому 2014 року та бойові дії на Донбасі спричинили зростання кількості людей в Україні, які не лише мали вогнепальну зброю, а й уміли нею досконало володіти. Медики чітко стали це розуміти, коли до міських лікарень почали надходити постраждалі з вогнепальними пораненнями, отриманими внаслідок побутових травм чи хуліганських дій. Під час вуличних бійок «на передовій» опинялися новобранці реформованої поліції, переважно молоді хлопці та дівчата — завзяті, натхненні проходженням конкурсу на посаду, стрункі та підтягнуті, з блиском в очах та усмішкою на обличчях, у передчутті перспектив службового зростання. …Це сталося теплим вересневим днем, коли листя на деревах і кущах ще повністю не пожовкло, але якось зовні змарніло і потьмяніло, ніби в передчутті майбутніх змін погоди, а ранкова прохолода поволі натякала на вступ осені до своїх прав. Прокинувшись близько шостої ранку, Людмила готувалася до виходу на чергування як інспектор Патрульної поліції. Її разом з 55 напарником Володимиром — доброзичливим, відкритим, врівноваженим хлопцем — чекала денна служба у новому комфортному автомобілі. Характерний свіжий запах всередині салону налаштовував на позитив. Загалом настрій у Людмили був піднесений, сумну нотку вносила лише необхідність тимчасової розлуки з двома крихітними дітьми, носи яких ще дружно сопіли, демонструючи спокійний та глибокий ранковий сон. Діти в будинку залишалися зі свекрухою. Це було звично та надійно. Патрулювання почалося з інструктажу, який поступово входив у звичку, перевірки працездатності електронної апаратури в машині, засобів комунікації та табельної зброї. Якісь конкретні завдання перед ними поставлені не були. Це було певною запорукою спокійної та планомірної роботи. Район патрулювання прилягав до залізничного вокзалу. Маршрути пересування були чітко позначені. Залишалося визначитися: випити каву до виїзду або під час чергової зупинки. Вирішили, що під час зупинки — і рушили. Перша година роботи пройшла у звичайному режимі. Володимир був мовчазний і надто зосереджений. Людмила ж, навпаки, не замовкаючи, ділилася враженнями про минулий день, пустощі дітей, перевтому чоловіка на роботі — у зв'язку з частими відрядженнями. Небо було малохмарним, сонце, яке сходило над дахами будинків, давалося взнаки не тільки яскравим освітленням скла авто, а й підвищенням температури повітря всередині салону. Якоїсь серйозної роботи у поліцейських не виникало. Володимир був за кермом. Приблизно за півтори години після виїзду він зупинив машину на стоянці поряд з автовокзалом, неподалік від невеликого кафе, де можна було вгамувати спрагу та кілька хвилин відпочити. Людмила з машини вийшла першою і поки Володимир, вимкнувши двигун, щось шукав у себе у сумці, пройшла кілька десятків метрів у напрямку до столиків та стільців під навісом. 56 Раптом її увагу привернув чорнявий юнак приємної зовнішності, який сидів на місці водія у сірому, злегка вкритому дорожнім пилом "седані". Він спробував вийти зі своєї машини. Однак, помітивши жінку у поліцейській формі, одразу повернувся на своє місце і зачинив двері. Його вчинок, здавалося, був невинним, але все ж змусив Люду поділитися сумнівами з напарником, що вже перебував поряд з нею. Володимир підійшов до «седану» з боку водія. Той відчинив вікно, вони почали про щось говорити. Людмила продовжила свій шлях, передчуваючи задоволення від декількох ковтків прохолодної води та кави. Раптом пролунали хлопки, що нагадують звуки від святкових салютів, у свідомості Людмили блискавично промайнула думка: «Свято? До чого тут свято? Це постріли!” Рука автоматично потягнулася до пістолета, очі фіксували агонію тіла Володі поряд із сірим «седаном». Чорнявий хлопець, що пригнувся до землі, був поряд з тілом Володі, але чомусь не звертав на нього уваги, а загостреним поглядом дивився на Людмилу. Його права рука, простягнута до неї, кілька разів здригнулася. Жінка відчула поштовх у груди, її ноги підкосилися, а тіло відкинуло на кілька метрів. Лежачи на землі, вона гостро сприймала трагічність ситуації. Рука з пістолетом тяглася у напрямку «седана», але помутнілий погляд заважав визначити мету, а слабкість, що зростала, змусила опустити зброю. Усвідомлену гіркоту поразки змінили думки про дітей, а ще — промайнули враження дитинства: запахи скошеної трави, свіжоспеченого хліба, смак парного молока та особливо великих плодів абрикосового дерева, що росте поряд із батьківським будинком. …Нерухоме тіло Людмили покірно підкорялося діям медиків, які укладали її на ноші. І це було останнє, що вона усвідомлювала. Вже не пам'ятаю, чому того теплого осіннього вихідного дня я не був у заміському будинку і не працював на садовій ділянці, а 57 їхав у машині проспектом Гагаріна у напрямку обласної лікарні — з наміром оглянути кількох хворих. Як завжди, перемикав канали радіо, переходячи від спокійної музики студії "Мелодія" до діалогів у прямому ефірі "Радіо Вісті". З новин дізнався про перестрілку у районі автовокзалу. Здивувався, що постраждалих не привезли до лікарні ім. Мечникова, про що мені повідомили чергові лікарі. Проїхавши ще метрів п'ятсот, я почув виклик мобільного. Телефонував завідувач хірургічного відділення 16-ї міської лікарні Андрій Лаврович Асляєв. Він сказав, що до лікарні привезли поранену жінку, працівницю поліції. Вона - в операційній, чергові хірурги її оперують. Андрій Лаврович запитав, чи не можу я під'їхати та допомогти у виконанні хірургічного втручання. 16-та міська лікарня була і залишається однією з клінічних баз нашої кафедри. Я опинився там хвилин за десять після дзвінка завідувача відділення. Переодягнувся у себе в кабінеті і побіг в операційну. Хірургічне втручання, яке на момент мого прибуття тривало близько двох годин, вже наближалося до завершення. За словами хірургів, куля пройшла через праву плевральну порожнину, не зачепивши легеню, розмозжила праву частку печінки, і, розірвавши стінку дванадцятипалої кишки, пошкодила великі венозні судини. Правий купол діафрагми, печінка та стінка кишки були вшиті, а кровотеча з вен зупинена шляхом тампонування марлевою серветкою. Обсяг крововтрати склав близько трьох літрів, і хірурги були готові ушивати черевну стінку. Я мав певний досвід спеціалізованого надання допомоги постраждалим з вогнепальними ранами різних відділів тіла. Оскільки я був керівником хірургічної клініки, визнав необхідним включитися до складу бригади, що оперує. До цього часу до лікарні приїхав головний хірург обласного департаменту охорони здоров'я професор Яків Соломонович Березницький. Він підтримав моє рішення. Розширивши рану, прибравши марлеві серветки, що прикривали місця ушкодження дванадцятипалої кишки (і, як виявилося, 58 нижньої порожнистої вени у місці відходження від неї вени до правої нирки), ми переконалися, що вшиті краї кишкової стінки та стінок вен мали переконливі ознаки некрозу. Одразу після видалення марлевих тампонів почалася потужна кровотеча. Прошивання венозної стінки забезпечувало тимчасовий гемостаз, після чого кровотеча рецидивувала. Межі омертвілих тканин буквально на очах розширювалися. Нові шви не лише не зупиняли кровотечу, але й деформували судини, викликаючи сумніви щодо їх прохідності навіть за умови зупинки кровотечі. Попри проблеми, пов'язані з дванадцятипалою кишкою та розмозженою правою часткою печінки, ми намагалися зупинити венозну кровотечу, накладаючи нові шви на стінки судин. Здавалося, це тривало нескінченно довгий час, а насправді — хвилин п'ятнадцять-двадцять. Вливали в обидві підключичні вени донорську кров, її компоненти та препарати. Серце Людмили продовжувало скорочуватися і кров активно надходила із пошкоджених судин. Наші спроби зупинити кровотечу були марними. Як наслідок - зупинка серцевої діяльності, неефективна реанімація та констатація біологічної смерті. У всіх нас був вкрай пригнічений настрій. На наших очах померла молода жінка, яка загинула, виконуючи службові обов'язки. Думка про те, що нами зроблено щось не так чи не зроблено щось, не давала спокою. Можливо, треба було перетиснути турнікетами нижню порожню вену вище та нижче місця пошкодження її стінок, зробити правосторонню нефректомію. Втім а як бути з некрозом стінок дванадцятипалої кишки? Її також можна було спробувати відключити, відновивши безперервність шлунково-кишкового тракту шляхом формування гастроентероанастомозу. Зрозуміло: кровотечу, що триває з розмозженої правої частки печінки, можна було зупинити тугим тампонуванням. Або слід було вчинити якось інакше? А як бути з величезною гострою кро59 вовтратою та її впливом на згортаючу активність крові, гомеостаз, функцію життєво важливих органів та систем? Подібні думки не давали спокою кожному з учасників операції. Ми мовчали, розуміючи, що обговорення випадку відбуватиметься пізніше. При виході із операційного блоку нас зустріла жінка середніх років з мокрим від сліз обличчям, із тривогою та надією у погляді. То була мати Людмили. Ми з нею пройшли в окрему кімнату, запропонували сісти на диван. Розмова була недовгою, але вкрай напруженою емоційно, складною психологічно і душевно. Ми вийшли, залишивши маму під опікою анестезіологів. Я їхав додому з 16-ї міської лікарні у середині вихідного дня пустими вулицями, не перевантаженими автотранспортом. Руки - на кермі, ноги на педалях, а думки все ще були десь поруч із операційним столом. Здавалося, машина сама, не поспішаючи, пересувалася добре знайомим маршрутом, оминаючи нерівності дороги та адекватно реагуючи на сигнали світлофорів. З новин по радіо я дізнавався про нові і нові подробиці події. Виявилося, що стріляв у поліцейських колишній учасник воєнних дій на Донбасі, який був замішаний у якихось корупційних схемах. Напарник Людмили - Володимир - помер одразу, внаслідок кількох поранень у груди та голову. Нападник нібито теж був поранений, але втік з місця події. Вдома на мене чекала дружина, яка займалась звичайними господарськими справами, і тигрова боксерка Джуді, що підскакувала майже одночасно на чотирьох лапах, висловлюючи радість під час зустрічі. Глянувши на мене, Юля одразу зрозуміла, що сталося щось неприємне. Ми сіли в затіненій частині двору на стільці і я розповів про те, що сталося. Як досвідчений хірург Юля правильно оцінила ситуацію. Ми ще деякий час обговорювали можливі варіанти моїх дій в операційній. До суперечок не дійшло. Юля запропонувала пообідати. Я відмовився, мотивуючи це відсутністю апетиту та бажанням прийняти душ. 60 Фізичне та духовне виснаження давало про себе знати. Ми з Юлею ще близько години просиділи на свіжому повітрі, обговорюючи питання, що виходять далеко за рамки професійних інтересів. Нарешті я підвівся та пішов до будинку. Беззвучна вібрація телефону в кишені повернула мене у звичайний робочий стан. Цього разу телефонував черговий хірург із обласної лікарні ім. Мечникова, де знаходилася основна база нашої кафедри. Він повідомив, що у клініку самостійно звернувся постраждалий із вогнепальним пораненням живота. Ситуація видалася лікареві непростою, і він попросив моєї прямої участі у вирішенні проблеми. Я сів у машину і поїхав у напрямку обласної лікарні, повторюючи ранковий маршрут. По дорозі, як завжди, слухав радіо і дивився у всі боки, милуючись зеленню університетського парку та сквером посеред проспекту Гагаріна - з коротко підстриженою травою і приголомшливими стрункими ялинками. Такої краси я не зустрічав в жодному з міст Європи, і це викликало певне почуття гордості за рідне місто. До в'їзду на територію лікарні в мене взагалі не було ніяких думок про те, що на мене чекає. Після пережитої трагедії вже починав заспокоюватись. І лише скупчення великої кількості поліцейських машин на майданчику перед входом до приймально-діагностичного відділення нового хірургічного корпусу, десятки молодих людей у цивільному із занепокоєними і зосередженими обличчями блискавично вразили мою свідомість: "Невже поранений - це вбивця двох поліцейських?" Переживши смерть Людмили з усіма наслідками, що випливають, я приїхав рятувати її вбивцю? А іншого виходу не мав. Я просто лікар, який повинен це робити. Увійшов до приймально-діагностичного відділення, переповненого молодими людьми, у тому числі і в уніформі, привітався зі співробітниками лікарні. Метрів за п'ять у напрямку мого руху стояла каталка, на якій лежав молодий, темноволосий, міцно скла61 дений хлопець. Вираз його обличчя був спокійним і відображав впевненість у собі та в результатах майбутньої операції. Хвилин за двадцять, після дотримання певних правил, ми, в умовах відповідного знеболювання, зробили розтин черевної порожнини. Під час огляду виявили наскрізне пошкодження кількох петель тонкої кишки. Без особливих проблем уражену ділянку кишки резецировали, сформувавши стандартний анастомоз. Прогнозований результат операції був сприятливим. За скляними дверима операційної юрмилися люди в бойовому екіпіруванні, в тому числі була присутня начальник Національної поліції України Хатія Деканоїдзе. Заступник головного лікаря з хірургії Юрій Юрійович Скребець, увійшовши до операційної, сказав, що дуже важливим речовим доказом є куля, що знаходиться, за даними рентгенологічного дослідження, у поперековій ділянці постраждалого. Її потрібно витягнути. Ну що ж... Намацали, витягли, віддали. Коли я вийшов з операційної, у приймально-діагностичному відділенні вже нікого не було. Багато питань були вирішені вже після вилучення кулі з тіла пораненого. А в моїй свідомості вони залишилися на все життя. Виїжджав із лікарні, коли опустилися сутінки. Біля воріт мене зупинили поліцейські з автоматами у руках. Вони ввічливо запропонували вийти з машини та сказали, що мають провести обшук. Я не заперечував. Подумав тієї хвилини: «Звичайно, обшукуйте, давайте, хлопці. Мене це не тільки не бентежить, а навпаки, тішить. Можете навіть за допомогою дзеркал оцінити днище мого автомобіля. Такий варіант перевірки я бачив у Єгипті. Обшукуйте та будьте здорові». Після процедури поліцейські відкозиряли і ми попрощалися. Я їхав додому, до коханої дружини та собаки, яка стрибає на чотирьох лапах, розраховуючи на порцію міцного напою та душ. Якихось думок у голові вже не було.