Mary Uanni - Кароока, Mary Uanni

Коли я повернулася до доньки, вона вже з Даринкою і щось жваво обговорювала.

— Ну що, випускнице, готова святкувати? — підморгнула я їй.

Вона засміялася.

— Завжди готова!

Ми вирушили до магазину, і, як завжди, плани купити «лише необхідне» миттєво створилося на хаотичне наповнення кошика всіма смаколиками.

— Ну навіщо тобі це?! — я сміялася, коли Роня кинула в кошик велику коробку шоколадних батончиків.

— Це стратегічний запас! — вона гордо випросталася. — Для виживання в суворих умовах літніх канікул.

— А я думала, у нас запланований пікнік, а не експедиція в Арктику…

— Краще перестрахуватися!

Ми ще довго ходили між рядами, сперечаючись про важливість тих чи інших покупок. Я здалася, коли вона вмовила мене взяти три види сиру «на вибір», але наполягла, що нам не потрібен п'ятий пакет мармеладних ведмедиків.

Зрештою, завантаживши пакети, ми вирушили додому, щоб скласти все необхідне для пікніка.

Роня швидко приготувала сендвічі, поки я зібрала посуд і пледи.

— Будемо переодягатися? — спитала вона, піднімаючи брови.

Я глянула на нас обох у дзеркалі.

— Не думаю. Ми і так виглядаємо чудово.

— А ще зможемо зробити купу класних фоток!

Я усміхнулася. Вона мала рацію.

Наше улюблене місце для пікніка було трохи за містом, у невеликому полі, оточеним деревом. Ми розклали плед, виставили її, і насолоджувалися літнім теплом.

Роня відбігла трохи далі й почала збирати польові ромашки. Я спостерігала за нею, як вона зосереджено вибирала найкращі квіти, нахилялася, зрізала стебла.

Через кілька хвилин вона підбігла до мене й простягнула букет.

— Це тобі.

Я прийняла квіти, і в той же момент спогади хлинули на мене хвилею.

***

— Тримай.

Лука простягнув мені букет ромашок, такий самий, як цей.

Я засміялася.

— Ти що, особисто вибирав найкращі?

— А як же. — Він гордо підняв підборідя. — Ти думаєш, я дозволив би тобі отримати абіщо?

Я взяла квіти, і він, не вагаючись, нахилився і торкнувся губами мого чола.

— Я повернувся, Єво. Я обіцяю.

Я вірила.

Боже, як я вірила.

***

Я кліпнула, відігнавши думки.

Сьогодні я проводжу час із донькою.

І немає місця на суму.

Я почала нове життя.

Ми сиділи поруч, милуючись заходом сонця. Бджоли гуділи в траві, вітер грався нашим волоссям. Час від часу руде пасмо спадало мені на обличчя, і я його прибирала, але воно вперше поверталося назад.

Я провела пальцями по зап'ястю і раптом відчула знайомий холодок металу.

Браслет із конюшиною.

Я стиснула його пальцями.

Вечір згущувався, і ось, коли небо стало глибоко-синім, на ньому почали розсипатися зорі.

Десь у траві спалахнули світлячки, здіймаючись у повітрі, наче мініатюрні зірки, що планують стати ближчими до нас.

Я дивилася на них, і в середині стискалося серце.

Як же іноді хочеться статися з ними.

Вони легкі, вони вільні.

Вони не мають турбот, не приймають складних рішень, не несуть на плечах вантажу минулого.

Вони просто живуть.

Просто світяться.

І це єдине, що від них вимагає світ.

А ми? Ми живемо в світі, де потрібно боротися за кожен шматочок щастя.

Де минуле переслідує, коли ти від нього тікаєш.

Де кожен вибір має наслідки.

І де завжди є ризик, що ті, кого ти любиш, можуть зникнути.

Знову.

Я стиснула пальці в кулак.

Але є й інше.

Я глянула на Роню. Вона сиділа поруч, притиснувши коліна до грудей, і спостерігала за світлячками з тією ж зачарованістю, що й я.

Є люди, яких я люблю.

І які люблять мене.

Це важливоше за свободу світлячка.

Але…

Було б прекрасно, якби ніхто більше мене не залишив.

Ніхто.