Роман Олійник (Argonayt) - ТаЄмниця Кам’яницІ З ПередмІстя, Роман Олійник (Argonayt)

9

Та нічого перевірити чи вияснити їм в цей вечір не вдалося. Раптом зверху почувся тріск вхідних дверей, дзенькіт розбитого скла й важкий тупіт десятка ніг. За мить у підвал увірвалося ватага дужих чоловіків. Одного погляду кинутого пані Мартиненко на їхні кремезні тіла й безвиразні обличчя було достатньо щоб переконатися, це ті спостерігачі, котрі не давали їй спокою весь день. Тепер невідомі громили спіймали їх в пастці з якої немає порятунку. А те що пощади від них не варто очікувати, жінка не сумнівалася ні на секунду. Від смертельного жаху Юлія Володимирівна заціпеніла й втратила мову.

А дальше розпочалася моторошна містерія. Прибульці розступилися пропускаючи наперед ще одного чоловіка. Він був помітно крупніший за своїх посіпак і на шиї мав… вовчу голову. Хижо вишкіривши довгі гострі ікла чудернацький незнайомець розлючено прогарчав:

– Віддайте те що вам не належить. Не хотіли зробити цього з доброї волі, то тепер заберемо у вас все силоміць. На наслідки своєї впертості краще не нарікати. Браття розтерзайте цих нікчемних людей.

Перелякана ріелторка несподівано зрозуміла, що вовчі голови тепер на плечах у всіх прибульців. Голосно завивши від задоволення нападники неспішно рушили до чоловіка та жінки. Та не встигли вони подолати й половину відстані як раптом пролунав ще один голос:

– Теодозію, вгамуй своїх псів. Ти добре знаєш, що за смерть вашого побратима я вже сповна заплатив своїм життям. Манускрипти ордену заховані на горищі. Можеш їх собі забрати. Та результати моїх дослідів і цих людей не займай. Вони не належать тобі і знаходяться під захистом домовленості яку я колись уклав з самим гросмейстером ордену. Чи ти маєш сміливість порушити обіцянку яку колись дав один з твоїх предків?

Теодозій вочевидь такої сміливості не мав. Сердито завивши він кілька разів гавкнув, після чого швидко зник зі своїми посіпаками. Коли небезпека минула жінка оглянулася і біля пробитого отвору в стіні побачила примарну тінь чоловіка. Уважно придивившись вона впізнала того незнайомця що з’являвся їй уві сні.

– Йосип Вотяцький? – ледь спромоглася пролепетати ріелторка.

– Так, до ваших послуг – кивнув головою чоловік. – На жаль не в тілесному виді, а тільки як ефірний дух.

– Це неможливо, – вражено прошепотів Кириченко.

– В світі існує багато речей, які вам поки що видаються неможливими. Та зараз мова не про них. Часу в мене обмаль, тому дам вам одну пораду. Залиште цей дім і всі його таємниці в спокої, бо якщо ослухаєтеся то смертельна погибель до вас прийде швидко.

– Але чому, що тут такого трапилося і чому дім став таким незвичайним? – не зміг вгамувати свою зацікавленість колишній викладач історії.

– Це доволі довга і похмура історія яку б мені не хотілося зараз ворушити? – привид Йосипа Вотяцького важко зітхнув й підійшов до столу зі саквояжом.

– Вона стосується вашої доньки Катерини? – несміливо подала голос Юлія Володимирівна, що все ще так повністю і не отямилася. – Я дещо бачила у своїх снах.

– Ви бачили те, що вам не належало бачити, – різко перервав її лікар. Він якусь хвилину стояв непорушно і здавалося прислухався до звуків гармидеру, що долинали зверху. А потім стрепенувшись вже не таким суворим голосом промовив: – Але якщо вже так трапилося, то краще вже я сам розповів вам про все, ніж ви копирсатиметеся в минулому й наражатимете на небезпеку власні життя. Надто багато крові вже пролилося з моєї вини, час все це припинити.

Вельмишановний пан і шляхетна панянка вже багато знають, раз спромоглися знайти мій сховок, тож не буду вдаватися до багатослівних подробиць. Скажу лишень що немає тих слів якими можна було б передати горе та біль, що розривають серце батька коли на його руках помирає юна донька. Я був саме тим батьком на очах якого в’янула мов та квіточка, його любима Катруся. Дівчина захворіла на сухоти, і мені, лікарю що славився своєю майстерністю й вмінням на всю околицю, не вдавалося не те що здолати недугу, а навіть полегшити її страждання. Від всіх тих мікстур, настоянок, препаратів, що готував для донечки користі було ніякої.

– І ви вдалися до алхімії? – обережно висловив своє припущення Андрій.

– Так, доведений до відчаю я був готовий схопитися за будь яку соломинку надії. Як мені вдалося вийти на членів одного таємного ордену та здобути їхню довіру, нехай для вас залишиться таємницею. Та саме від них я отримав древні манускрипти в яких ішлося про так звану «живу воду». Начебто з її допомогою людина могла отримати вічне життя. Зізнаюся, спершу я, як людина науки, не надто повірив у все це, та що мені тоді було втрачати. Засукавши рукави взявся за експерименти та досліди. Час не чекав, Катрусі ставало все гірше та гірше, тож я поспішав як тільки міг.

На жаль всі мої старання не приносили потрібного результату. Несподівано виявилося, що еліксиру, котрий мав вилікувати доньку, не вистачає одно важливого інгредієнту. І цей інгредієнт, без якого еліксир не набував цілющих властивостей, була кров вовкулаки. На той час я почав вірити в такі речі, котрі б видалися справжнім безумством для звичайної, пересічної людини та великим гріхом для доброго християнина. Я здогадався, що члени таємного ордену з котрими почав контактувати і є тими міфічними перевертнями, чоловіками та жінками що кожного місяця здатні набувати вигляду вовка. І заради порятунку Катерин я наважився на жахливу річ. Заманив одного з них в підвал свого дому, знерухомив при допомозі спеціального дурману, а дальше…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍