Страгозорый - Небезпека у лісі! {червоні сни}, Страгозорый

     Сьогодні вночі, коли ми вже перетнули кордон мертвих земель, і пролетівши багато кілометрів, зупинились на привал, я зміг вперше керувати своїм сном. Звісно, спочатку я хотів колись зробити так, щоб я міг керувати власними снами і хоч там робив усе, що хотів, але сьогодні мені це вдалось вперше. При чому я не намагався рухатись по якомусь спеціальному «способу», який допоміг би пришвидшити розчинення навичку контролювати свої сни.

     Спочатку все було як зазвичай. Мені наснилась та жінка, яка тримала на руках свого новонародженного сина - так, сина. Стать її дитини тепер стала мені нарешті відомою, коли Мірарда показала мені ті свої дивні фото.

    Але потім вони побачили мене. Вперше за увесь цей час вони озирнулись до мене. Жінка трохи посміхнулась мені. Тепло так, наче я був її власним сином.

— Підійди, подивись на свого брата, Незкоре. - Попрохала вона, все так само тепло посміхаючись.

    Я не в силах стримувати себе, повільно підійшов і подивився на обличчя свого молодшого брата, хоча точно знав, що братів окрім однієї сестри не було. Дитина була дуже малою. Здавалось, що якщо я тільки торкнусь її, вона одразу помре або від якоїсь хвороби, бо в неї слабкий імунітет, або від того, що я чисто випадково не зміг розрахувати власної сили. Тому я вирішив не торкатись дитини, а просто дивитись на неї, милуючись нею.

     Цікаво, що було б, якби у мене був брат, а не сестра? Став би він на мою сторону, чи повів би себе, як Розраза? І чи вдалося б йому вмовити мати зрозуміти те, що я не вбивав її чоловіка?

— Гадаю, ви добре поладнаєте. - Тихо мовила жінка, лагідно притискаючи маленьку дитину до себе. Потім вона обережно поцілувала мене в чоло.

    У цьому світі я схоже дійсно був її власним сином. Тут у мене була сім'я - люблячі батьки, молодший брат, з яким я можу добре поладнати і з яким буду тусити частіше, ніж з іншими дітьми. Можливо, це було саме те життя, про яке я мріяв.

     Тут у мене усе добре. Тут мені добре і все подобається. Нема ніяких проблем. Мене ніхто не переслідує і не треба ховати багато інформації від усіх людей окрім демонів та ангелів.

     Але такого ніколи не буде, бо це лише звичайний сон, який я можу контролювати. І тут до мене доперло. Якщо це сон, і я можу його контролювати, значить я можу кожної ночі потрапляти у цей ідеальний для мене світ. Бути з цією сім'єю, і бути нарешті щасливим, як ніколи.

     Коли я прокинувся одним з перших, зрозумів, що ті паскуди продовжили нас переслідували, і зайшли аж настільки далеко. І зараз Ліж малювала щось на землі довкола мене. Мабуть, якийсь портал чи щось на кшталт цього. 

     Різко підіймаюсь, відштовхую Мірарду звідси і коли схопив першого, хто потрапив мені під руку, сподіваючись, що це хоч якось зупинить їх, портал засвітився довкола червоним світлом. Спробував відстрибнути, але мені цього не дали, тому я тихо заговорив щось. 

     На думку мені одразу впав старий ритуал, який я читав колись, коли тільки-тільки став демоном. Начебто якийсь вимір, куди приходять дуже рідко, але як то кажуть, мітко. Тому там можна якщо що, сховатись. Якщо, звісно, це вийде...

    Останнє, що я почув від здивованої та переляканої Мірарди, це щось схоже на «Приберіть руки від мого сина!». Але я не був певен, що почув саме це, бо міг почути у всій цій метушні будь що.

     Коли я розтис руки, побачив, що схопив з собою Лігорію. Ще й дитину з собою потягнули. Вона ж іще мала. Куди їй пертися за мною? 

    І на що вони взагалі сподівались? Думали, що вона зможе якщо що їм якось допомогти своїми здібностями? Так, вона вже щось вміє, але вона ще дуже слабка. Вона ще себе зі своїми вміннями може захистити ледь-ледь може, що вже казати про інших.

    Я роззирнувся по сторонах, намагаючись придумати, що робити далі. Так, я у невідомому світі. Що треба робити?

     Спробував відкрити портал, сподіваючись, що тут він спрацює хоча б до пекла, але ні. Він навіть не відкрився. Спробував ще декілька разів, але швидко зрозумів, що тільки марную час та сили.

     Подивився на Лігорію, яка перелякано роззиралась довкола.

— Ти цього хотіла, так? - Запитав я, не стримав емоції. - Хотіла, щоб той, хто відносився до тебе добре і навіть з легкою повагою, опинився невідомо де?

— Я не... - Вона хотіла було щось ще сказати, але не змогла далі й слово вимовити.

— Знаєш, мабуть, я вперше розчарований тобою. 

     Побачивши її ще більш заляканий вигляд, я видихнув, розуміючи, що погарячкував і що дозволив своїм емоціям взяти над собою верх. Все ж, можливо Лігорію змусили піти з ними. Або ж вона просто боялась, що якщо вона відмовиться, усі почнуть переслідувати і її, бо будуть вважати, що вона перейшла на мою сторону.

— Вибач... - Мовив я, зітхнувши. - Що ж, є ідеї, де ми опинились? - Лігорія похитала головою, показуючи, що й сама хотіла б це знати. - Добре. Що у тебе в сумці?

    Дівчина легенько здригнулась. Вона повільно зняла сумку з пояса, і витряхнула все, що було в ній.

     Трохи їжі, також трохи води на перший час. Якісь ліки, якщо дорога затягнеться. І один дивний сувій, який я підняв і почав швидко читати його.

      Так, значить. Цей сувій, якщо спробувати казати коротко, повинен відправити лиш одного гібрида назад до звичайного світу, якщо щось піде не так. І ось, щось дійсно пішло не так. Принаймні, я сподіваюсь, що цей сувій саме для цього потрібен. Тоді один з нас все ж піде звідси.

    Але хто з нас - я, чи Лігорія? Мені дуже хочеться повернутись назад, до Мірарди. Все ж, інколи останні її слова відгукувались у мене в голові. Але й Лігорії теж треба повернутися. Вона ще тільки дитина, у неї все життя ще попереду.

     Я повільно простягаю їй останню можливість піти звідси. Та приймає цей сувій, якийсь час дивиться на мене, вагаючись, і потім хитає головою.

— Я без тебе не піду. - Серйозно каже вона, дивлячись мені в очі.