Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

поруч себе в кімнаті; але то вже був майже ранок, перші промені світання немовби вкрили цвітом листя за вікном, і десь ген у віддалених дворах співали півні.

Цсс, Колліне,— прошепотіла Доллі, нахилившись наді мною. На ній був теплий вовняний костюм і дорожній капелюшок з вуалькою, що затіняла її обличчя.— Я тільки хотіла сказати тобі, куди ми йдемо.

— В хатину на дереві? — спитав я, і мені здалося, ніби я говорю вві сні.

Доллі кивнула головою.

— Тільки на якийсь час. Доки надумаємо, куди податися далі.— Вона помітила, що я злякався, і поклала руку мені на чоло.

— Ви з Кетрін? А я? — Мене аж затіпало з ляку.— Ви не можете піти без мене!

Почувся дзвін міського годинника. Доллі немовби чекала, поки він додзвонить до кінця, щоб тоді на щось зважитися. Годинник вибив п’яту, і на той час, коли дзвін замовк, я вже вискочив з ліжка й хапливо натяг на себе одіж. Доллі не лишилося нічого іншого, як нагадати: «Не забудь гребінця».

Кетрін зустріла нас у дворі, зігнута під вагою вщерть напакованої клейончатої сумки; очі в неї запухли,— отже, вона плакала,— зате Доллі була навдивовижу спокійна та впевнена й на словах, і на ділі.

— Не журися, Кетрін,— сказала вона.— Ми пошлемо по твоїх золотих рибок, як тільки десь влаштуємось.

Над нами похмуро чорніли зачинені мовчазні вікна Віріни; ми обережно поминули їх і тихо вийшли з хвіртки. Загавкав якийсь собака, але вулиця була безлюдна, і ніхто не бачив, як ми йшли містечком, окрім безсонного в’язня, що видивлявся з-за тюремних грат. До луки з індіанською травою ми дісталися водночас із сонцем. Легкий вранішній вітрець надимав вуаль на капелюшку Доллі. Пара фазанів, що вмостилися на самій стежці, випурхнули в нас із-перед ніг, і їхні крила, металево зблиснувши, розітнули червону, мов півнячий гребінь, траву. Наше дерево скидалося на щедру осінню чащу, по вінця повну зелені й золота. «Ось як беркицьнемо додолу, то й в’язи поскручуєм»,— бурчала Кетрін, а тим часом довкола нас листя струшувало з себе рясну росу.

Розділ другий

Коли б не Райлі Гендерсон, навряд чи хтось дізнався б, принаймні так скоро, що ми оселилися на дереві.

Ідучи з дому, Кетрін напакувала в свою клейончату сумку залишки недільного обіду, і ми саме ласували смаженим курчам і тортом, коли по лісу розкотився гримкий постріл. Ми принишкли на своєму дереві, і шматки торта застрягли в нас у роті. Тим часом унизу показався мисливський собака з лискучою шерстю, за ним ішов Райлі Гендерсон; на плечі в нього була рушниця, а навколо шиї — велика гірлянда перемазаних кров’ю білок, пов’язаних за хвости. Доллі спустила вуаль, неначе хотіла в такий спосіб краще сховатися серед листя.

Райлї Гендерсон спинився недалеко від дерева, і його засмагле юнацьке обличчя напружилось. Узявши рушницю напереваги, він звів курок, ніби дожидаючи, коли з’явиться здобич. Кетрін не витримала перша й закричала:

— Райлі Гендерсон, не смій стріляти в нас!

Рушниця хитнулась, він рвучко обернувся, і впольовані білки сколихнулись у нього на шиї, мов широке намисто. Потім він побачив нас на дереві і, якусь мить помовчавши, сказав:

— А, Кетрін Крік, привіт. Привіт, міс Телбоу. Що це ви, люди добрі, робите там нагорі? На диких кішок полюєте, чи що?

— Просто сидимо,— квапливо відказала Доллі, немов боячись, щоб не озвались Кетрін чи я.— А ви чимало білок настріляли.

— Візьміть собі двійко,— мовив він, одв’язуючи від гірлянди двох білок.— Ми вчора зготували кілька на вечерю, то м’ясо так і тане в роті. Заждіть хвилинку, зараз я їх вам принесу.

— Та ні, не треба, просто покладіть отам на землі.

Але він сказав, що там на них набіжить мурашва, і таки поліз на дерево. Його голуба сорочка була поплямована білячою кров’ю, і в буйній рудуватій чуприні теж видніли крапельки крові; від нього пахло порохом, а його просте, доладно скроєне обличчя засмагло до кольору кориці.

— Побий мене грім, та тут справжня хатина,— мовив він і тупнув ногою, неначе випробовуючи міцність помосту.

Кетрін тут-таки застерегла його: мовляв, може, поки що це й справді хатина, але бути їй недового, якщо він отак по ній гупатиме.

— Це ти змайстрував, Колліне? — звернувся він до мене, і я аж остовпів з радості, коли збагнув, що він назвав мене на ім’я, бо завжди вважав, що Райлі Гендерсон і гадки не має про мене. А от я про нього знав дуже багато.

Ні про кого іншого в нашому містечку стільки не говорили, як про Райлі Гендерсона. Літні люди, згадуючи його, скрушно зітхали, а молодші, десь близько його віку, такі-от як я, не проминали нагоди узвати його нахабою і грубіяном,— а все тому, що він дозволяв нам тільки заздрити йому і нікого не підпускав до себе з приязню чи дружбою.

Кожен у містечку міг би розповісти вам про нього ось що.

Він народився в Китаї, і його батька, місіонера, вбили там під час якогось повстання. Мати його була родом з нашого містечка, звали її Роз. Сам я ніколи її не бачив, але чув, що вона була дуже вродлива, поки не почала носити окуляри; а до того ще й багата, бо дістала велику спадщину від свого діда. Повернувшись із Китаю, вона привезла трьох дітей: Райлі, якому було тоді п’ять років, і двох менших за нього дівчаток. Оселилися вони у її неодруженого брата, мирового судді Гораса Голтона, гладкого чоловіка з жовтим, як айва, обличчям старої панни. Минали роки, і Роз виявляла чимдалі більші дивацтва: погрожувала притягти Віріну до суду за те, що сукня, куплена в її крамниці, сіла після прання; щоб покарати Райлі, примушувала його скакати на одній нозі по подвір’ю і повторювати вголос таблицю множення, хоча здебільшого він ганяв де хотів; а коли пресвітер заговорив був з нею про хлопця, вона заявила, що ненавидить своїх дітей і бажає їм смерті. І, мабуть, таки справді бажала, бо якось на різдво спробувала втопити обох своїх маленьких дочок, замкнувшися з ними вранці у ванній. Розповідали, що їх врятував Райлі, порубавши двері сокирою, а це ж, певно, неабищо для хлопчини дев’яти-десяти років, чи скільки там йому було. Згодом Роз одвезли кудись на узбережжя, в якийсь закритий заклад, і, можливо, вона й досі там живе; принаймні я не чув, щоб вона