Т. М. Панасенко - Леся Українка

приятелем, побратимом Лесі Косач. Леся Українка у листах називала його братом. За революційну діяльність його виключили з Київського університету із забороною вступу до всіх вузів Росії. Довелося їхати на студії за кордон. Навчався у Празькій політехніці. Леся Українка присвятила йому поезії «До товариша» (1897), «Весна зимова» (1898). У 1920-ті роки Кривинюк – співробітник Інституту наукової мови ВУАН. У 1929 році він був заарештований за причетність до так званої Спілки визволення України, умовно засуджений на три роки. 1 вересня 1944 року трагічно загинув у Свердловську.

Навесні 1896 року батько прийняв сумне для родини рішення: він здав в оренду маєток у Колодяжному ротмістру Ярчевському. Ольга Петрівна й діти були засмучені цим вторгненням у їхню садибу, але Петро Антонович робив це з матеріальних причин.

У серпні Лесі нагадує про себе хвора нога, вона починає боліти так, що лікар наказує лежати 3—4 дні для припинення болю. Леся, мабуть, і ладна була б приховати це від матері, але батько вже написав їй. Щоб заспокоїти Ольгу Петрівну, яка того часу перебувала в Києві, дочка сама розповідає в листі про своє здоров'я. Також повідомляє, що закінчила «свою драму» (йдеться про «Блакитну троянду»). З цією першою п'єсою пов'язаний цікавий сон, який Леся переповіла в листі до кузини Лідії Драгоманової. Поетесі наснилася вистава за її драмою, головну роль виконує вона сама. П'єса вже закінчилась, але завісу чомусь не дають, і головна героїня не за текстом ролі запитує, чому не дають завісу. А з темноти саркастичний голос каже: «Бо нема перед ким!» Озирнувшись, Леся бачить, що зала порожня! Вистава провалилася, глядачів немає. І тоді вона закричала: «Свисток! Усе царство за свисток». Не аплодисменти, а хоча б свисток, щоб переконатися, що поруч хтось є, щоб мати хоч якусь реакцію на свою роботу і як автора, і як актриси. Переповівши сон, Леся питала в кузини, чи та знає, як розтлумачити дивне сновидіння. Мабуть, знаючи про цей сон, Аріадна Драгоманова в одному з інтерв'ю за рік до смерті скаже, що Леся Українка грала головну роль у п'єсі «Блакитна троянда». Але ж Леся ніколи не грала на сцені, це їй тільки снилося…

На якийсь час біль у нозі утратив гостроту, але згодом хвора нога знову примусила Лесю звернутися до лікарів. На початку грудня її поклали в ліжко й почали за призначенням київського професора Сапєжка впорскувати йодоформ. У листі до дядини Леся розповідала: «Се процедура довга й неприятна, та нічого робить, не викрутишся від неї, бо нога за останній час все одно зовсім не хотіла мені служить, а до того ще й вночі спати не давала. Після першого вприскування вона суток з 5 ще дужче боліла, зате тепер утихла…» Лікарі запевняли Лесю і її рідних, що інколи впорскування йодоформу виліковують туберкульоз кісток повністю. Було вирішено взимку провести курс лікування, літо й осінь – купання в морі, а потім, якщо нічого не допоможе, робити операцію (як казала Леся, «за всяку ціну»). Про необхідність операції говорили всі лікарі, але вони ж і відмовлялися від неї, бо слабкий організм поетеси міг, на їх погляд, не витримати операції. Михайло вирішує збирати гроші, щоб улітку бути «при Зеїску на морі».

А хвору Лесю в першу чергу хвилюють обшуки в Києві, арешти товаришів. Того часу був заарештований і добрий товариш Михайло Кривинюк. Через дядину Леся передає свої нові вірші І. Франкові, щоб він їх, якщо вважає добрими, надрукував. Леся зауважує: «Як бачите, я не складаю своєї останньої зброї». І цією зброєю було слово.

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш…

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

(«Слово, чому ти не твердая криця»)

Черговий бій із хворобою

Лікування Лесі впорскуваннями тривало. Кузина Лідія повідомила Лесі про новий будинок, що вони з чоловіком придбали, висловлювала турботу за її здоров'я, бо поки Леся була в Болгарії, її ніхто не бачив хворою. Лідія припускала, що на Лесю так добре впливав сухий болгарський клімат, і нагадувала, що в її новому будинку для сестри завжди є вільна кімната. Ольга Петрівна написала Л. М. Драгомановій: <«…> така у нас біда з Лесею. Уложили ми її на три місяці у постіль. Страждає вона дуже…. Вона плаче нишком від мене, а я від неї». Неймовірно турбується цим лікуванням Петро Антонович, він радить дружині не прискорювати курсу впорскувань, щоб вони не призвели до отруєння. Коли лікування було завершене, Лесі треба було майже заново вчитися ходити, бо довелося довгий час провести в ліжку. Поетеса сумувала, що не може навідати у в'язниці щирого друга Михайла Кривинюка, але замість неї це робила сестра Ольга, назвавшись його нареченою, бо інакше її б не пропустили. Мати наполягала, щоб Леся їхала в Крим тільки тоді, коли «совершенно» зможе ходити, хоча б з паличкою. Тому від'їзд кожного разу відкладався. Однак у кінці травня до Києва приїхала тітка Олена, щоб відправитися з Лесею в Крим, – і вони разом вирушили до моря, оселилися під Ялтою в Чукурларі. Саме там Леся познайомилася з Сергієм Костянтиновичем Мержинським, який тоді лікувався в Ялті від туберкульозу легенів.

Перебування на морі, як завжди, покращило стан Лесі Українки. Вона менше втомлювалась, їла фрукти, спала по вісім годин, знову почала писати листи. Вони з тіткою очікували Михайла, але він чомусь затримувався, й тітка вимушена була поїхати, залишивши Лесю. Однак Михайло з дружиною і тещею не забарився і з'явився через десять днів після від'їзду тітки. До приємного товариства додалася ще й приємна новина: Петро Антонович дізнався, що Лесину «Блакитну троянду» дозволили виставляти в театрі без цензорських виправлень. Він написав дружині: «Леся может торжествовать. Завтра же напишу ей». До кінця року Леся Українка живе