Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Ну, а Джека Бердена ти пам’ятаєш, правда ж?

— Пам’ятаю,— відказав старий і подав мені руку.

Ми всі пішли до вітальні й посідали в набиті кінським волосом крісла, від яких у наші висушені спекою ніздрі вдарило кислим духом мумії, та на тверді дерев’яні стільці, що їх принесли із кухні старий і Хазяїн. Крізь шпари під віконницями та пожовклі тюлеві завіски, що нерівно спадали з карнизів і скидалися на рибальські сіті, які очікують лагодження, до кімнати пробивалося проміння призахідного сонця, і в ньому плавали порошинки. Ми совалися в кріслах і на стільцях, роздивляючись на нефарбовані мостини підлоги та орнамент лінолеумного килимка посеред кімнати, так наче прийшли на похорон людини, якій заборгували гроші. Килимок був новий, з іще свіжим глянсуватим орнаментом червоного, жовто-коричневого та синього кольорів,— такий собі гладенький, недоречний, геометрично правильний острівець серед розпливчастого, без кутів, присмерку і кислого духу мумії, серед повільного плину Часу, що впродовж багатьох років день за днем уливався в цю кімнату, наче у внутрішнє море, де повимирала вся риба і солона вода відгонить гнилизною. Здавалося, якби ми всі — і Хазяїн, і містер Даффі, і Сейді Берк, і фотограф з репортером, і я сам, і хто там ще був,— скупчились на тому килимку, він силою чарів знявся б у повітря разом з нами, виписав повільне коло по кімнаті і, мов Гулліверів летючий острів чи килим-самоліт з казок «Тисячі й однієї ночі», випорснув у двері або крізь дах і поніс нас туди, де нам призначено бути, а старий Старк, дуже чистий, із свіжими подряпинами після гоління та прилизаним сивим волоссям, так і лишився б сидіти, ніби нічого не сталося, біля столу з великою Біблією, плюшевим альбомом і лампою, під непорушним пронизливим поглядом обличчя з баками, зображеного пастеллю на портреті над каміном.

Човгаючи старими тенісними туфлями, до кімнати зайшла негритянка з тацею, на якій стояла карафа води й три склянки. Одну склянку взяла Люсі Старк, другу — Сейді Берк, а третю ми пустили по колу.

Потім фотограф нишком позирнув на годинник, прокашлявся і мовив:

— Губернаторе…

— Га? — озвався Віллі.

— Та я оце подумав… Якщо ви і місіс Старк перепочили й усе таке…— Він, сидячи, низько вклонився Люсі; це коштувало йому неабиякого зусилля, і стало видно, що фотограф таки трохи перебрав, як на таку спеку, і вже засинав у своєму кріслі.— І якщо ви всі…

Хазяїн підвівся.

— Гаразд,— посміхнувся він.— Здається, я зрозумів вас.— І запитливо подивився на дружину.

Люсі Старк і собі встала.

— Усім гуртом, тату,— мовив Хазяїн до старого, і той також підвівся.

Хазяїн перший вийшов на ганок. Ми вервечкою потяглися слідом за ним. Фотограф подався до другої машини, видобув на світ триногу та інше причандалля і встановив апарат проти ганку. Хазяїн стояв на східцях, кліпаючи очима й усміхаючись, наче збирався заснути й знав, що йому присниться.

— Спершу вас самого, губернаторе,— сказав фотограф.

Ми всі зійшли з ганку й стали осторонь.

Фотограф сховався під чорним покривалом, та зараз же вистромив голову, раптом запалившись новою ідеєю.

— Собаку,— сказав він.— Візьміть до себе собаку, губернаторе. Гладитимете його абощо. Отут-таки, на сходах. Це буде щось виняткове. Усі попадають. Ви гладите собаку, а він упирається вам у груди лапами, наче хтозна-як радий, що ви приїхали. Розумієте? Усі попадають.

— Атож, усі попадають,— докинув Хазяїн.

Тоді обернувся до старого білого собаки, що ані вухом не повів, відколи наш «кадилак» під’їхав до воріт, і лежав собі на краю ганку, наче витерта шкура білого ведмедя.

— Гей, Баку! — покликав Хазяїн і клацнув пальцями.

Собака мов і не чув.

— До мене, Баку! — гукнув Хазяїн.

Том Старк спробував збадьорити пса, штурхонувши його носаком черевика, але то було однаково, що штурхонути диванну подушку.

— Не той уже Бак,— обізвався старий.— Зовсім охляв.— Він підійшов до собаки і важко нахилився над ним, так що, здавалось, от-от почується рипіння іржавих амбарних завіс.— Ану, Баку, вставай,— умовляв він пса, сам не вірячи в успіх. А тоді відступився і звів очі на Хазяїна.— Коли б він ще був голодний,— мовив він і похитав головою,— тоді б ми його якось підманули. Та він не голодний. Зуби в нього вже нікудишні.

Хазяїн подивився на мене, і я зрозумів, за що мені платять гроші.

— Ану, Джеку,— сказав Хазяїн,— підтягни сюди цього кудлатого поганця і зроби так, ніби він дуже радий мене бачити.

До моїх обов’язків входило багато всякого, зокрема й піднімати гарячої літньої днини п’ятнадцятирічних стотридцятип’ятифунтових кудлатих білих собак і надавати їхнім вірним мордам виразу невимовної втіхи, коли вони віддано дивляться у вічі Хазяїнові. Отож я взявся за Бакові передні лапи, як за руків’я тачки, і потяг догори. Та нічого з того не вийшло. На мить я підняв передню половину пса з ганку, але в ту ж таки мить він видихнув, а я вдихнув. І самого його віддиху було досить. Мені шибнуло в ніс, як із кубла канюка. Я закляк, мов паралізований. А Бак гепнувся на мостини ганку та й лишився лежати, наче стара шкура білого ведмедя, на яку він був схожий.

Тоді Том Старк і один репортер узялися за озадок, а я, затамувавши подих, за передок, і отак утрьох ми підтягли пса до Хазяїна. Хазяїн прибрав належного вигляду, ми підняли передню частину Бака, і Хазяїн нюхнув його віддих.

Цього було досить.

— Бога ради, тату,— заволав Хазяїн, погамувавши спазми,— чим ти годуєш цього собацюру?

— Він майже нічого не їсть,— відказав старий.

— Фіалок він не їсть, це напевне,— мовив Хазяїн і плюнув на землю.

— Він ось чого впав,— зауважив фотограф.— Його не тримають задні лапи. Як тільки ми поставимо його рівно, треба буде поквапитись.

— Ми? — вигукнув Хазяїн.— Ми! Хто це, в біса, ми? Ану йдіть поцілуйтеся з ним. Він раз дихне — то й молоко скисне, і сосна обсиплеться. Ми, хай йому чорт!

Хазяїн глибоко вдихнув, і ми знов підняли пса. Та все було марно. Бак зовсім не стояв на лапах. Ми пробували разів шість чи сім — і хоч би тобі що. Кінець кінцем Хазяїн сів на східці, а ми підтягли Бака й примостили його вірну голову на колінах Хазяїна. Хазяїн поклав руку псові на голову і втупив очі туди, звідки