Чарльз Діккенс - Посмертні записки Піквікського клубу

Перше, що стало перед очима місгера Снодграса, коли він, зробивши разом із містером Вінклем мимовільний курбет, сів на землю й почав жовтою хусточкою зупиняти кров з носа, був його шановний лідер, що на деякій віддалі гнався за своїм капелюхом, який пустотливо підстрибував.

Повівав досить сильний вітер, і капелюх містера Піквіка котився поперед нього, немов на перегонах. Вітер віяв, містер Піквік задихався, капелюх котився все далі й далі, стрибаючої, неначе дельфін між бурхливими хвилями; Він, певне, зовсім зник би, і містер Піквік думав уже віддати його на волю долі, коли щасливий випадок спинив біг утікача.

Містер Піквік, як ми сказали, був уже цілком виснажений і збирався відмовитись від погоні, коли

капелюх наткнувся на колесо одного з шести екіпажів, що стояли саме на тому місці, до якого мчав капелюх. Скориставшись з нагоди, містер Піквік стрілою кинувся вперед, заволодів своєю власністю, наклав її собі на голову й спинився, щоб перевести дух. Не минуло й півхвилини, як він почув своє ім’я, вимовлене голосом, у якому містер Піквік відразу впізнав голос містера Тапмена, а, глянувши вгору — побачив картину, що вразила й звеселила його.

У відкритому екіпажі, від якого, щоб вільніше почувати себе серед натовпу, відпрягли коней, стояв огрядний старий джентльмен в синьому фраку з блискучими гудзиками, в плисових штанах і ботфортах, дві молоді панни в шарфах і перах, молодий добродій, очевидно, закоханий в одну з панн у шарфах і перах, леді непевного віку — імовірно, тітка тих панн— і містер Тапмен з таким невимушеним виглядом, ніби він з дитинства був членом цієї родини. Ззаду до коляски був примоцьований кіш величезного розміру, — один з кошів, що в спостережливому мозку викликають думки про холодну дичину, язики та пляшки з вином, — а на передку куняв гладкий червоновидий хлопець.

Містер Піквік тільки встиг перебігти очима по всіх цих цікавих предметах, як його вірний учень покликав його:

— Піквік! Піквік! — гукав містер Тапмен. — Лізьте сюди! Мерщій!

— Заходьте, сер. Піднімайтесь, прошу, до нас, — сказав огрядний джентльмен. — Джо! Знову заснув, клятий хлопчисько. Джо, спусти підніжок! — Гладкий хлопець, не кваплячись, скотився з передка, спустив підніжок і гостинно відчинив дверцята. У цей момент до екіпажу підійшли містер Снодграс і містер Вінкл.

— Місця вистачить на всіх, панове, — сказав огрядний джентльмен. — Двоє всередині, один на передку. Джо, посунься трохи. Прошу! — Він простяг руки й допоміг влізти в екіпаж спершу містерові Піквіку, а потім містерові Снодграсу. Містер Вінкл вибрався на передок; гладкий хлопець сів поруч і миттю знову заснув.

— Дуже радий бачити вас, панове, — сказав огрядний добродій. — Я добре знаю вас, дарма що ви навряд чи пригадуєте мене. Минулої зими я кілька вечорів провів у вашому клубі. Побачив сьогодні містера Тапмена і вельми радий, що зустрівся з ним. Як поживаєте, сер? Виглядаєте ви непогано.

Містер Піквік подякував і стиснув руку огрядному джентльменові в ботфортах.

— А ви, сер? — з отецькою дбайливістю звернувся той до містера Снодграса. — Чудово? Га? Гарно, дуже гарно. А ваше здоров'я, сер? (до містера Вінкла). Дуже радий бачити вас усіх у доброму здоров’ї. Мої дочки, панове; мої дівчата. А це моя сестра — міс Рахіль Вордл. Теж дівча, але не дитинча; га, сер? — огрядний добродій жартівливо ткнув містера Піквіка ліктем у бік і зайшовся добродушним реготом.

— Годі, братику! — сказала міс Вордл, непохвально усміхаючись.

— Та це ж достеменна правда, і ніхто не може її заперечувати, — настоював на своєму огрядний джентльмен. — Вибачте, панове, це — мій друг містер Трандл. А тепер, коли всі ви знайомі, давайте влаштовуватись вигідніше і будемо дивитись на маневри. — Огрядний джентльмен наклав на ніс окуляри, містер Піквік влип очима в підзорну трубу, і, ставши в екіпажі, товариство поверх плечей один одного почало дивитись на військові вправи.

— Джо, Джо! — крикнув огрядний джентльмен після того, як фортецю було взято, а обложники і обложені посідали обідати. — А, кляте створіння, заснув знову! Будь ласка, сер, ущипніть його за ногу, прошу. Тільки це й може його розбудити. Дякую; розв’язуй коша, Джо.

Гладкий хлопець, ногу якого містер Вінкл стиснув між великим і вказівним пальцями, скотився з передка й заходився розпаковувати кіш значно швидше, ніж можна було сподіватися, судячи з його попередньої нерухомості.

— Тепер треба потіснитись трохи, — сказав містер Вордл.

Товариство сяк-так розташувалось в екіпажі, і містер Вордл почав передавати всім різні потрібні речі, беручи їх від Джо, який з цією метою сп’явся на задок екіпажу.

— Ножі й виделки, Джо! Тепер тарілки. Джо, давай дичину! Клятий хлопець, знову спить! — Діставши жартівливий удар палицею по голові, хлопець не без труда прокинувся. — Тепер подавай їсти!

Щось в останніх словах підбадьорило гладкого хлопця. Він раптом схопився, і його сонні очі, ледве помітні за гладкими щоками, кидали пожадливі погляди на їжу, яку він почав витягати з коша.

— Ну, мерщій! — підганяв містер Вордл, бо хлопець задивився на каплуна і, здавалось, не міг розлучитися з ним.

— Так. Тепер язик. Тепер пиріг з голубами. Обережно! Шинку й телятину. Не забудь омари. Вийми з серветки салат. Дай мені підливу.

— Чудний хлопець, — зауважив містер Піквік. — Що, він завжди так швидко засинає?

— Засинає! — сказав старий джентльмен. — Завжди спить. Уві сні працює, а коли прислуговує коло столу, то ще й хропе.

— Надзвичайна натура, — здивувався містер Піквік.

— Авжеж… надзвичайна, — відповів містер Вордл. — Я пишаюся цим хлопцем і не хотів би втратити його ні за що в світі. Він — справжнє диво природи. Ну, Джо, забирай тарілки та відкрий ще одну пляшку. Чуєш?

Гладкий хлопець устав, розплющив очі, проковтнув величезну скибу пирога, — він почав жувати її перед тим, як заснув востаннє, — спроквола виконав наказ свого пана і почав укладати назад посуд та залишки страв, жадібним поглядом проводжаючи кожен кусень. Нову пляшку відкрили й хутко спорожнили. Потім кіш знову примоцювали до задка екіпажу; хлопець сів на передок.

Тим часом військові вправи відновились. Окуляри та підзорна труба знову були пущені в діло. Знову ойкали та верещали жінки, гримали й торохкотіли гармати. Нарешті, на превелику втіху всіх, запалили міну, і солдати розійшлися по казармах.

— Отже, — сказав старий джентльмен, стискуючи руку містерові Піквіку й підсумовуючи попередні розмови, — отже, завтра ви в нас будете?

— Неодмінно, — відповів містер Піквік.

— Адресу ви знаєте?

— Мейнорська ферма, Дінглі-Дел, — сказав містер Піквік, глянувши в свою записну книжку.

— Правильно, — погодився старий джентльмен. — Майте на увазі, що менш як через тиждень я вас не випущу,