Angel Ver - Обіцяна душа, Angel Ver

- А чи знаєш ти Лілія хто тут відбуває своє покарання, чи замислювалася ти про злочини які скоїли душі що зараз перебувають у моєму поселенні? Ні? - запитав він. - То я розповім тобі.  

Він підніс мене в повітря з такою легкістю, що я б і не помітила цього, якби не вітер що різко підхопив моє волосся. 

Ми піднялися над густим весняним лісом, і я побачила всі ями та лабіринки поселення. 

- Оце все- це мої володіння. Я тут закон! Я один вирішую на що мають право ці душі, а на що ні. - заговорив він, тримаючи мене в повітрі над тисячею душ, та істот, які щось робили, хто розчищає проходи, хтось збирав щось, хтось щось колотив, і це все відбувалося під землею. - Тут немає хороших душ. Ось цей чоловік біля розпеченого казанка. - продовжив, і вказав правіше. - Зґвалтував власну доньку, а потім вбив її. Ось цей що колить дрова. - вказав на чоловіка лівіше. - Зарубав власних батьків за те що ті не хотіли віддати синові своє житло у спадок, а обрали віддати його доньці. А ось ця дівчина. - вказав він просто над нами. - Втопила новонародженого сина, бо він був свідченням її зради чоловіку. Тут немає хороших людей Лілі. Тут ув'язнені душі які власноруч обрали свій шлях. Які свідомо вчинили гріх. І зараз виплачують його.

- Але … але -хотіла заперечити я, та не могла підібрати слів.

- Моя милостива Лілі. Ти єдина душа що не заслуговує на перебування тут. - сказав, і припав до моїх вуст. 

- Мммг. - запротестувала я, вириваючись з його міцних рук. 

- Що ти робиш? - здивовано покосилась на нього я, коли той поставив мене на землю, але не в яму, а в лісі.

- Беру те що моє. Ти інша. З тобою все інше. Ти мала б не відчувати нічого. Але ти відчуваєш. Ти не мала б злитися але ти злишся. І я відчуваю весь спектр твоїх емоцій. З тобою я відчуваю себе живим маленька Лілі. - зізнався Він.

- Не смій торкатися мене, ні тілом, ні душею, ні ментально! - тикнула я на нього своїм пальцем.

- Та я торкатимусь! Бо все що ти маєш, і ти в цілому! Все це належить мені. - відповів він, наближаючись до мене.

- Ні. - крикнула я, і побігла.

Як тільки ми приземлилися я відразу здогадалася де я, адже цю сторону лісу я споглядала з даху своєї хати двадцять років. Я знала в межах пяти кілометрів кожен кущ, і кожне дерево, в різні пори року. 

Тому довго не міркуючи я побігла в сторону ріки. Адже я була переконана що саме туди мені і треба. 

Він дав мені фору, я це знала, адже що таке біг смертної, в порівнянні з могутньою силою його крил. Але він наче спостерігав за розвитком подій, вичікував що я втну далі. 

Я бачила її. Я бачила нашу річку, мені не вистачило кількох метрів щоб торкнутися води ногами. Коли міцні руки підхопили мене, та здійняли в повітря. 

- Досить на сьогодні. - сказав Тан, і попрямував в сторону своїх темних володінь. 

Опустив в яму Він мене так само як і в перший раз. А після нашого прибуття, темрява знову поглинула все підземне поселення душ. 

Прибула до свого карцеру ями я з новими, незрозумілими відчуттями. Та ще більшою кількістю запитань. На яких не знаходила ні пояснень, ні відповідей.

Він поцілував мене…

Потік думок бігав. Все дедалі більше заплутувалося. 

І все ж одне мені не давало спокою - “Що такого зробила моя мати, що я зараз тут.”?

Трохи порозмислювавши над усім, я зрозуміла основне, душі тут не через примху Тана, а через власні помилки, та вчинки які робили усвідомлено.  

Одного разу Анна розповіла мені, що це місце шанс для їхньої душі, переродитися в іншому тілі. Це шанс на інше життя. А ті хто за період перебування тут черствіє, і не шкодує про вчинений гріх, їхні душі розриває Володар без права на переродження. 

Та мені все не давав спокою той поцілунок. І щось дуже дивне починало жевріти всередині мене, це мене лякало. Точно так само, як і останні слова сказані Маронною. 

Отже, якщо моя  душа тут, то десь там на поверхні має бути і моє тіло. 

“Не забивай собі голову всякими небилицями. Виходу звідси в тебе все одно немає.” - заговорив голос Тана в голові. 

“Приватність!”- нагадала я.

“Твій рій думок зводить мене з розуму.”- бюся об заклад він посміхнувся сказавши це.

“То не слухай їх.” - відповіла.

“Ти надто спокуслива, вся ти, щоб я міг ігнорувати тебе.”- відповів Тан. “І називай мене - Танатосом, бо мої прибічники будуть вважати це за виявом фамільярності по відношенню до свого Владики. ”

Владика вічної підземної темряви - ось як він величав себе, сидячи на троні вкритому рештками померлих тіл. 

“О Великий Владико Танатосе, чи не могли б ви покинути мою голову, та взятися за більш потрібніші справи, адже ще скільки душ не замордовано” - огризнулася я.

Та відповіді я не дочекалася. Він зник, і не з'являвся в моїй голові довгий час. Я вже подумала, що Він і не з'явиться. 

Як раптом мені в голову прийшла геніальна ідея. Якщо його не видно, і не чутно скільки часу, то може його і зовсім нема в ямі?

Витівка звісно небезпечна, і потягне за собою наслідки, але я буду не я якщо не спробую. 

Якщо упущу цей шанс.

Я повинна це зробити! Хоч спробувати, інакше шкодуватиму про це, весь час що залишатимусь тут.