Ігор Коляда - Квітка Цісик, Ігор Коляда

у Львівському симфонічному оркестрі. Після віолончеліста Петра Пшенички був також одним з перших українців, що стали членами симфонічного оркестру у Львові, потім концертмейстером оперного оркестру та згодом — його інспектором.

1935 рік. Ювілейна тисячна вистава «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського у Великому театрі у Львові. Постановку здійснював видатний та відомий тогочасний диригент Антін Рудницький. Вистава готувалась з ініціативи Товариства письменників та журналістів, головою якого на той час був Василь Стефаник. Це була велика подія, яка підіймала, як казав Станіслав Людкевич, українців на дусі, бо відбувалась вона в той час, коли скаженів польський шовінізм, впроваджуючи фашистський спосіб утихомирення українців — пацифікацію (опісля щось подібне повторять німецькі нацисти). Вистава втілювала надію про той час, коли прийде українська державність, про яку всі мріяли. Фінансував виставу Яків-Броніслав Овчарський (відомий львівський лікар, один з тих, хто безкоштовно працював у шпиталі «Захист для Українських сі­чових стрільців» і був там лікарем Івана Франка). Під час оркестрових проб цієї вистави Антін Рудницький звернув увагу на Володимира Цісика, на його гру, поведінку та деталі, які кожний досвідчений диригент зауважує в кожного оркестранта. «Я, — писав А. Рудницький, — запросив його і трьох інших, так само молодих інструменталістів — Суменного, Согора і Бережницького, щоб відбули цілу поїздку «За­порожця», часто граючи цілу цю оперу сольовим концертом, зі мною самим при фортепіяні. Тоді я й пізнав, як поважно, точно й солідно В. Цісик ставився до своєї праці, і внаслідок того, як помічним він став мені у цій поїздці: цих справді історичних вистав, рідкісних й високомистецьких як з огляду на нову музичну редакцію «Запорожця» (зладжену Станіславом Людкевичем і мною), так і на прізвища і мистецький рівень усіх виконавців, найкращих українських оперових зірок (Марія Сокіл в ролі Одарки, Іван Романовський — Карась, Ольга Лепкова — Оксана, Михайло Голинський — Андрій, Михайло Мартіні-Маслюк — Султан)».

Після Львову виставу було показано у Станіславі, Стрию, Золочеві та Тернополі.

1936 року Володимир Цісик, незважаючи на несхвальне ставлення польської влади, бере участь і в Шевченківському святі у Стрию.

У 1938 році у Львові Володимир Цісик заснував український квартет, у якому був першою скрипкою, другою був Роман Согор, на альті грав Богдан Задорожний, а на віолончелі — Орест Березовський. Квартет виконував класичні інструментальні твори, активно пропагував українську інструментальну музику, брав у свій репертуар щойно написані твори і здобув чималу популярність серед слухачів. Його виступи швидко помітила преса, де з’явилось чимало позитивних рецензій. Окрім того Володимир Цісик давав сольні концерти. 23 березня 1939 року в Малому залі Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка відбувся сольний концерт В. Цісика (концертмейстер Нестор Нижанківський). В журналі «Укра­їнська Музика» (за 1939 рік) рецензію на сольний концерт Цісика помістив В. Барвінський, який підкреслив переконливу інтерпретацію скрипалем творів Шоссона, де Фальї та Мусоргського. 3 червня 1939 року Цісик виступив із речиталем у Коломиї, повторивши програму львівського концерту. Величезна працездатність, постійне прагнення до фахового вдосконалення і фанатична відданість музиці, притаманні Володимиру Ці­сику й раніше, стають визначальними рисами його творчої постаті. Це не переставало дивувати і захоплювати його колег. Недарма через багато років, у одній із статей пам’яті митця прозвучать слова: «Володимир Цісик був рідким прикладом музики-професіоналіста, який ціле своє життя наполегливою, безнастанною працею стремів до свого ідеалу: стати кращим скрипалем, кращим музикою, свідомий цих майже недосяжних обріїв, до яких прямує кожний професійний музика і які кожний з них хотів би осягнути».

З приходом радянської влади, у вересні 1939 року, Володимир Цісик продовжує працювати як музикант. Від арешту та переслідувань, яких не уникнули брати Микола та Евген, його рятує те, що він працює у театрі імені І. Котляревського, який згодом стає театром імені Лесі Українки. Першими постановками цього театру були «Хмара» Олексія Суходольського і «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.

1939 рік стане трагічним ще однією подією — 12 листопада 1939 року помирає мати.

1 серпня 1941 року Галичина стала територіальною частиною (гебітом) нацистського Генерального Губернаторства. Вже в липні 1941 року почав свою діяльність театр, офіційна назва якого була Український театр міста Львова. Першим його директором став полтавчанин Андрій Петренко (1881—1957), який у часи Української Народної Республіки був членом дипломатичної місії при уряді незалежної Грузії. Його заступником став Володимир Блавацький (з 1943 року — директор театру). За роки окупації театр дав 607 вистав і 15 симфонічних концертів. Загалом було показано 18 опер й оперет, 5 балетів, відбулися З балетні вечори. Було здійснено 24 вистави драм і комедій. Вистави йшли для німців і гостей-союзників, а також для місцевого населення за встановленим і узгодженим з вищим начальством графіком. Серед здобутків того часу треба відзначити першу українську постановку драми В. Шекспіра «Гамлет», головну роль у якій зіграв В. Блавацький, а режисером вистави був Йосиф Гірняк. У цьому театрі Володимир Цісик став концертмейстером. Знайшла притулок тут і дружина Евгена Анна Цісик. Її прийняли на роботу 1942 року як актрису. У ці ж роки В. Цісик викладає у Вищому Музичному Інституті ім. М. Лисенка, виступає з речиталями на радіо, працює у Львівській опері (концертмейстер, потім інспектор оркестру), а також бере участь у концертах та виставах камерного театру «Веселий Львів» (художній керівник — Зенон Тарнавський).

З наступом радянських військ та відступом нацистів, В. Цісик, який не міг чекати на милість ворожої для себе влади, разом з колективом театру Володимира Блавацького полишають Львів і вирушають в еміграцію. Так, він назавжди полишає свою Україну, про зустріч з якою він мріятиме і з думкою про яку він житиме до останніх хвилин свого земного життя. Різдво 1944 року стало для нього останнім в Україні.

Театр Володимира Блавацького зупиняється у Криниці. Саме тут Володимир Цісик зустрічається з родиною Василя Лева.

Іванна Кандяк... Він знав її ще зі Львова... 18 липня 1944 року вони одружилися. Та з наближенням фронту новостворена родина була змушена тікати. У містечку Нідеркронштерн Володимир та Іванна, тепер уже Цісик, розпрощалась з мамою Софією — Іреною, вітчимом Василем Левом та братом Володимиром. З працівниками театру молодята подалися до Данцингу, де пережили страшне бомбардування. Родина Василя Лева (дружина Софія-Ірена та син Володимир) полишались у Відні. А навесні 1945 р. року Володимир та Іванна Цісик повернулись до батьків (родини Василя Лева) у Відень ще й разом з братом Володимира — Зеником Цісиком (теж скрипаль Львівського міського театру). Ще кілька місяців велика родина поневірялась і переховувалась від знавіснілих відступаючих нацистських військ, аж поки не потрапили у табір ДІ-ПІ (американські табори для переміщених осіб) у місті Байройт, що на території землі Баварія. Тут 18 серпня 1945 року в Іванни та Володимира Цісиків народилась донька, яка при хрещенні в табірній церкві дістала ім’я Марія. Її назвали так на честь бабусі Марії Цісик... Вона у майбутньому справдить сподівання свого татка, і стане відомою піаністкою та педагогом.

А поки що