Деніел Кіз - Доторк

між іншим, а всередині лежать три гранули іридію-192. Три радіоактивні горошини в алюмінієвому стручку, гарно й тісно спаковані в порошку алюмінію.

Той мужик мусив просто розрізати капсулу по чітко позначеній лінії, дістати гранули й запхати їх у спеціальний відділ у стіні з іншого боку — наш маленький «радіобанк», так ми його називаємо. Усе просто, правда? Отже, стоїмо ми поруч, дивимося, як він працює маніпуляторами в радіокамері. Нічого такого. Хлоп має дві руки, може ними туди дотягнутися; у голові він собі зважає, що відстань більша й що його нічого не обмежує. Я пояснюю новенькому, як треба різати. Так, ніби робиш кесарів розтин (а цього разу в нас трійня).

Ми дивимося, як він опускає високоточне дискове лезо, і, як я вже пояснював відповідальному за радіаційну безпеку, я на власні очі бачив, що ніж був точно на лінії. Без сумніву. Я б того малого не звинувачував. Мабуть, одна з гранул була бракована, і це винні в «Трейсер контрол» — то вони нам постачають ізотопи. Лезо врізається в капсулу, звідти висипаються алюмінієвий пил і три гранули, а тоді зненацька новачок кричить: «Дивіться на вимірювач Джордана!» І я кажу тобі: голка там до п’ятисот підскочила. Мужик за панеллю керування завмирає. «Що мені робити?!» — кричить. Я кажу йому, що тепер не час для повчань, беру керування на себе, швидко переводжу маніпулятори, щоб запхати гранули в сховище в стіні. Одну я поклав, дві лишилося, а тоді чую, як новенький знову кричить, повертаюся й бачу червоне аварійне світло, що горить на дозиметрі повітря. А це значить, що пил проникає крізь першу стіну прямо в наш рів.

— Господи Ісусе! — вигукнув Барні. — І що ти зробив?

— Кричу їм, щоб зайшли за стіну безпеки й врубили душі, а сам думаю, що маю ще кілька секунд, щоб заховати ті гранули. Не міг же я ті херні отак просто лишити. Але скажу тобі таке, Барні: дуже дивне відчуття, коли та радіоактивна штука проходить через стіну, а ти не можеш її ні побачити, ні відчути. Я сховав решту гранул, тоді вилетів по драбині й виліз з іншого боку, перескакував по п’ять-шість щаблів. Здер респіратор з обличчя, скинув робу, зайшов у душ за хлопцями в самій лише білизні й так узявся терти шкіру, як ніколи в житті, аж рубці полишалися. Я тільки й думав, що весь у радіоактивному пилу. Мужик! Ніколи в житті не забуду тої картини, коли голка скочила догори. Там, у лабораторії, все фонило! Але ти собі уяви: того мудака, відповідального з питань безпеки, турбувало лише те, щоб ми провели чистку й не повідомляли «Трейсер контрол». Знав би ти, як то мене схарило. Нє, я його не звинувачую в тому, що він хотів уникнути паніки. Блін, ми ж усе взяли під контроль, ніхто не дістав якоїсь великої дози. Але хотілося, щоб він насамперед за нас турбувався.

— А звідки ти знаєш, яку дозу дістав, якщо це неможливо побачити?

— Плівкові дозиметри. А ще маю кишеньковий. Лікар тримав нас в ізоляторі п’ять хвилин, перевіряв. Роба й респіратори зупинили опромінення, і ніхто нічим не надихався. Іншим залишилося тільки очистити все, що ми винесли з лабораторії. Ну а що, це ж звична процедура. Компанії таке щодня роблять.

— То їм не довелося дзвонити в той «Трейсер…»?

— «Трейсер контрол»? Через такий невеликий витік — ні. От коли аварія виходить з-під контролю, як, наприклад, коли щось із реактором або коли це виходить за межі лабораторії й виникає загроза зараження всього міста. А в такому випадку — ні. На щастя, нам вдалося все втримати в лабораторії. Бляха, за годину після аварії відповідальний за радіаційну безпеку перевірив кожен дюйм того місця: камеру безпеки, кімнати знезаражування, які ми проминали дорогою в душ; навіть мій невеликий кабінет біля лабораторії. І це ж вони ще раз ретельно все перевірятимуть — усю територію, просто щоб бути точно впевненими. Але скажу тобі таке, Барні. До трагедії було дуже близько.

Барні вийшов перед будівлею відділу моделювання ще під враженням від думки про те, що, як Карен і зазначала, навіть з усіма їхніми знаннями й запобіжними заходами, усім плануванням та обережністю щось усе одно може непередбачувано витекти не в тому місці не в той час і вплинути на їхні життя.

А найгірше, блін, те, що воно завжди там було, завжди так близько, а він і гадки не мав.

Липень

1

Через два дні після барбекю четвертого липня Барні зрозумів, що з’їв щось не те: його нудило. Уже другий ранок він прокидався з головним болем, а на руці з’явився висип, який поширювався. Йому спало на думку звернутися до лікаря, але він вирішив подивитися, чи не стане краще протягом дня. Тихо вдягнувся, щоб не розбудити Карен, і спустився вниз поснідати. Кухня була чиста, більшість тарілок вимиті. Вона старається змінитися.

Щоразу, як він думав сказати їй, що хоче пожити окремо, щось втручалося. Спочатку похорон його діда, — довелося знову побачитися з батьками, — тоді її репетиції, тепер це. І за останні кілька тижнів здавалося, наче вона відчуває його наміри й намагається змінитися. Усе стало легше, відколи Барні перестав працювати над Венерою. З часу похорону він навіть не спускався в підвал.

Барні наніс на шкіру мазь і вкрив марлею розчервонілу руку, обережно натягнув сорочку, одягнувся й більше про це не думав, а тоді вийшов з дому, де його мав би підібрати Праґер. Поки вони їхали, Барні відчував, що старий якось незвично замислений.

— Щось не так?

Праґер похитав головою, і тоді Барні побачив його руки на кермі.

— Обпікся чимсь?

— Почало напухати пару днів тому, — відповів Праґер.

— Схоже на серйозний опік. — Барні дивився на руки Праґера з довгими кістлявими пальцями, які, здавалося, мали б бути короткі й міцні. Досить делікатні долоні на противагу Праґеровій присадкуватій фігурі. Над кісточками виднілися струпи.

— Мабуть, алергія якась, — буркнув Праґер. — До лікаря треба сходити.

— Цікаво, — згадав Барні. — У мене от висип на руці. Свербить пекельно. Теж думав сходити перевіритися.

Праґер спохмурнів.

— Ти це коли побачив?

— Пару днів тому. Гадав, що десь обпікся й не помітив. А тоді подумав, що то я, мабуть, щось не те з’їв