Френк Херберт - Діти Дюни

форми оазис покритих рослинами надм. Він привернув увагу Лето, змусивши його гостро усвідомити себе фрименом. Із кручі понад ним долинув дзвінкий крик нічного птаха. Це посилило відчуття, наче він живе зараз у дикому минулому.

«Nous avons changé tout cela», — подумав Лето, легко перейшовши на давню мову, яку вони з Ганімою використовували наодинці. «Ми все це змінили». Зітхнув. Oublier je ne puis. «Я не можу забути».

У напівтемряві сутінків він міг розгледіти за оазисом землю, яку фримени називали «Пусткою», землю, де ніколи нічого не росло, землю, що була безплідною. Вода та великий екологічний план змінювали це. У деяких місцях можна було побачити зелений оксамит зарослих лісами пагорбів. Ліси на Арракісі! Декому складно уявити собі дюни під цими кучерявими зеленими узгір’ями. Такі юні очі не шокує вигляд широкого плаского листя дощових дерев. Але зараз Лето міркував як старий фримен, не довіряючи змінам, остерігаючись новизни.

— Діти кажуть, що рідко знаходять тепер піщану форель поблизу поверхні, — промовив він.

— І що це має означати? — спитала Ганіма. В її голосі чулося роздратування.

— Речі починають дуже швидко змінюватися, — відповів він.

Птах знову видав дзвінкий звук на кручі. Ніч упала на пустелю, наче яструб на куріпку. Ніч часто насилала на нього атаку спогадів: усі ці внутрішні життя домагалися свого часу. Ганіма не мусила протистояти цьому феномену так повно, як він. Але знала його неспокій. Він відчув, що її рука співчутливо торкається його плеча.

Вдарив по балісету, видобувши з його струн гнівний акорд.

Як міг він розповісти їй, що з ним діється?

У його голові йшли війни, незліченні життя виливали назовні древні спогади: шалені пригоди, любовна млость, барви численних місць і багатьох облич… поховані печалі та радісні пориви величезних натовпів. Він чув елегії весен на планетах, яких уже не існувало, зелені танці та блиск вогню, лементи й вітання, жниво незліченних розмов.

Їхній наступ найтяжче було витримати в сутінках просто неба.

— Нам не час уже йти? — спитала вона.

Він хитнув головою, а сестра відчула цей рух, нарешті усвідомивши, що його неспокій став глибшим, ніж вона сподівалася.

«Чому я так часто зустрічаю тут ніч?» — спитав він себе. Не почув, що Ганіма відвела руку.

— Ти знаєш, чому так мучиш себе, — сказала вона.

Він почув у її голосі лагідний докір. Так, він знав. Усвідомлював відповідь, вона лежала на поверхні: «Бо це велике знано-незнане несе мене, наче хвиля». Він відчував вершини свого минулого так, немов їхав на їхніх гребенях, як на дошці для серфінгу. Мав батьківські спогади прозирання крізь часовий простір, що накладалися на всі інші, а все-таки прагнув усіх прошарків минулого. Жадав їх. І вони були дуже небезпечними. Зараз він цілковито це знав, як і ту нову річ, про яку мусив розповісти Ганімі.

Пустеля почала виблискувати під світлом Першого місяця, що саме сходив. Він вдивлявся в оманливу нерухомість піщаних складок, що тяглися у далечінь. Неподалік, ліворуч від нього, височіла Служка — скеля, яку піщані вітри стерли, надавши низької звивистої форми, за обрисом схожої на темного хробака, що пробивається крізь дюни. Одного дня камінь під ним теж зітреться до такої ж форми, і січ Табр зникне, зоставшись лише в спогадах когось схожого на нього. Він не сумнівався, що існуватиме хтось, схожий на нього.

— Чого ти так пильно розглядаєш Служку? — спитала Ганіма.

Він стенув плечима. Усупереч наказам їхніх охоронців, вони з Ганімою часто ходили до Служки. Знайшли там таємну криївку, і Лето знав уже, чому це місце так їх вабило.

Під ним, на відстані, скороченій через темряву, у світлі місяця виблискувала відкрита ділянка канату; його поверхня брижилася від рухів хижих риб, яких фримени завжди тримали у своїх водоймах, аби не допустити туди піщану форель.

— Я стою між рибою і хробаком, — пробурмотів він.

— Що?

Він повторив це голосніше.

Вона притисла руку собі до губ, починаючи здогадуватися, що ним керує. Так чинив їхній батько — їй досить було заглянути собі всередину, щоб порівняти.

Лето здригнувся. Спогади, що пов’язували його з місцями, яких ніколи не знало його тіло, дали йому відповідь на питання, яких він не ставив. Бачив зв’язки й розвиток подій на гігантському внутрішньому екрані. Піщані хробаки Дюни не перетнули б воду: вона була для них отрутою. А все-таки вода була тут відома в доісторичні часи. Білі гіпсові промоїни підтверджували існування в минулому озер і морів. У глибоких свердловинах знаходили воду, але їх забивала піщана форель. Він так виразно побачив, що сталося на цій планеті, наче був свідком цих подій, і це наповнило його передчуттям катастрофічних змін, які принесло людське втручання.

Голосом, ледь гучнішим за шепіт, сказав:

— Я знаю, що сталося, Ганімо.

Вона схилилася ближче до нього.

— Так?

— Піщана форель…

Він замовк, і Ганіма замислилася, чому брат згадав гаплоїдну фазу гігантських хробаків планети, але не наважилася його підганяти.

— Піщану форель, — повторив він, — завезли сюди з якогось іншого місця. Тоді це був вологий світ. Вона розмножувалася так, що екосистема планети не могла з нею впоратися. Піщана форель зв’язала всю доступну вільну воду, перетворивши планету на пустелю… а зробила це, щоб вижити. На достатньо сухій планеті могла перейти до своєї фази хробака.

— Піщана форель? — Ганіма похитала головою, не сумніваючись у його словах, але й не маючи охоти обнишпорювати глибини, в яких він зібрав цю інформацію. І подумала: «Піщана форель?» Вона часто, у своєму теперішньому тілі та в інших тілах, гралася в дитячу гру: полювала на піщану форель і дражнила її, тицяючи по тонкій, наче рукавичка, мембранній оболонці, аж доки вона не гинула від браку води. Тяжко було думати про це бездумне мале створіння як про призвідцю таких грандіозних подій.

Лето кивнув сам собі. Фримени завжди знали, що у водозбірниках слід тримати хижих риб. Гаплоїдні піщані форелі активно опиралися всім нагромадженням води поблизу поверхні планети; хижаки плавали і в канаті, який Лето бачив згори. Досягши стадії піщаного хробака, вони спроможні були впоратися з невеликими кількостями води, наприклад тими, які утримувало у своїх клітинах людське тіло. Але, коли стикалися з великими водозбірниками, їхні хімічні процеси дичавіли, вибухаючи в смертельній трансформації, унаслідок чого утворювався небезпечний меланжевий концентрат, наркотик абсолютної свідомості, розріджені фракції якого використовували в січових оргіях. Цей чистий концентрат переніс Пола Муад’Діба через мури часу, глибоко зануривши в колодязь розпаду, на що не наважився жоден інший мужчина.

Ганіма відчула, що брат, сидячи перед нею, дрижить.

— Що ти зробив? —