Стівен Кінг - Інститут

Добіра. — Ті, що зішкрябуються. Їх треба повернути. Якщо вони не куплені, то вважаються власністю… — він кволо кашлянув, — штату Південна Кароліна.

— Не розмовляйте, містере Добіра, — відповів шериф Джон. — Припиніть перейматися цими клятими шкрябалками і побережіть сили.

Містер Добіра заплющив очі.

15

Наступного дня, поки Тім їв свій ланч на ґанку залізничного депо, туди під’їхав шериф Джон на персональній автівці. Він піднявся сходами і зиркнув на провисле сидіння вільного стільця.

— Як гадаєш, воно мене витримає?

— Є тільки один спосіб дізнатися, — відказав Тім.

Шериф Джон з осторогою сів.

— У лікарні кажуть, що з Добіра все буде гаразд. Із ним сидить брат, Ґутаал, він повідомив, що раніше вже бачив цих двох потолочей. Пару разів.

— Бо їм нада було точку зацінить, — мовив Тім.

— Точно. Я послав Таґа Фарадея, щоб він узяв свідчення в обох братів. Кращого за Таґа в нас немає, та ти й без мене знаєш.

— Ґібсон і Беркетт теж нівроку.

Шериф Джон зітхнув:

— Так, але ані Ґібсон, ані Беркетт не змогли би діяти так швидко і рішуче, як оце ти минулої ночі. А бідолаха Венді, мабуть, просто стояла б там із роззявленим ротом, а то й узагалі зомліла б на місці.

— Але диспетчерка з неї добра, — сказав Тім. — Вона просто створена для цієї роботи. Ну, з моєї точки зору.

— Угу, а ще вона справжня майстриня канцелярії: минулого року привела до ладу всі наші теки і перекинула всю інформацію на флешки. Але в польових умовах від неї майже ніякої користі нема. Проте вона рада, що працює в нашому колективі. А ти, Тіме, не хотів би до цього колективу приєднатися?

— Не думав, що ви знайдете гроші на ставку ще одного копа. Вам що, колективну зарплатню підвищили?

— Та якби ж то. Просто наприкінці цього року Білл Віклоу здає поліцейський жетон. І я подумав, що, може, ви з ним роботами обміняєтеся. Він ходитиме й стукатиме, а ти знов одягнеш уніформу і носитимеш пістолета. Я вже питав Білла. Він сказав, що нічне патрулювання йому підійде, принаймні на деякий час.

— Можна я це обміркую?

— Не бачу причин, чому ні. — Шериф Джон підвів­ся. — До кінця року ще п’ять місяців. Але ми б з радістю взяли тебе в штат.

— Це стосується і помічниці Ґалліксон?

Шериф Джон заусміхався.

— Прихильність Венді важко здобути, але вчора вночі ти дуже непогано просунувся.

— Справді? А якщо я запрошу її на вечерю, як гадаєте, що вона відповість?

— Гадаю, що погодиться, якщо тільки ти не збираєшся вести її в «Бев». Така гарненька дівчина очікуватиме запрошення до «Загону» в Даннінгу, і це щонайменше. Може, згодиться ще той мексиканський ресторан у Гардівіллі.

— Дякую за наводку.

— Нема питань. І подумай про мою пропозицію.

— Гаразд.

І Тім думав. Думав, поки однієї спекотної ночі в кінці літа не розверзлося пекло.

Розумник

1

Одного чудового квітневого ранку в Міннеаполісі (а відбувалося це того ж року, хоч до приїзду Тіма Джеймісона в Дюпрей ще лишалось кілька місяців) Герберта й Айлін Еллісів припросили в кабінет Джима Ґрієра, одного з трьох профконсультантів Бродерікської школи для обдарованих дітей.

— У Люка якісь негаразди? — спитала Айлін, коли вони всілися. — Якщо так, то він нам нічого не розповідав.

— Аж ніяк, — сказав Ґрієр.

Консультанту було за тридцять, він мав каштанове рідкувате волосся та обличчя завзятого науковця. Одягнений був у теніску з розстібнутим комірцем і джинси з напрасованими стрілками.

— Слухайте, — продовжив він, — вам же відомо, як у нас тут усе влаштовано? Як усе має бути влаштовано з урахуванням розумових здібностей наших учнів. Ми їх розподіляємо не на стандартні шкільні класи, а на групи. Бо інакше з ними не можна. Є десятирічні з легкою формою аутизму, які розв’язують задачі з математики програми старших класів, але читають, як у третьому. Є діти, які вільно розмовляють чотирма мовами, та ледве дроби множать. Ми навчаємо їх усіх дисциплін і надаємо житло дев’яноста п’яти відсоткам учнів — доводиться, бо вони до нас з’їжджаються з усіх Сполучених Штатів, а ще кільканадцять прибули з-за кордону. Але основну увагу зосереджуємо на їхніх особливих здібностях, якими б вони не були. Через це традиційна система, де діти просуваються від дитсадочка до дванадцятого класу, для нас узагалі неефективна.

— Ми це розуміємо, — сказав Герб, — і знаємо, що Люк — розумний малий. Саме тому він тут.

Тільки батько не додав (а Ґрієр і так знав), що вони нізащо не змогли б собі дозволити навчання в такій школі з її астрономічними цінами. Герб працював бригадиром на заводі з виготовлення коробок, Айлін була вчителькою середніх класів. А Люк — один із нечисленних учнів Брода на денній формі навчання і один із дуже нечисленних, які навчаються за рахунок грантів.

— Розумний? Не зовсім.

Ґрієр зазирнув у розгорнуту теку, що лежала на абсолютно чистому столі, і Айлін раптом охопило передчуття, що зараз їх або попросять забрати сина зі школи, або скасують йому стипендію, і в результаті його просто доведеться забрати. Річна плата за навчання в Броді становила плюс-мінус сорок тисяч доларів, приблизно стільки ж, скільки в Гарварді. І зараз Ґрієр їм скаже, що це все помилка, що Люк не такий розумний, як вони вважали. Що він звичайний хлопчик, який читав набагато більше за своїх однолітків і вміє це все запам’ятовувати. Айлін і сама десь читала, що ейдетична пам’ять — не таке рідкісне явище серед малих, і десять-п’ятнадцять відсотків усіх звичайних дітлахів мають здібність запам’ятовувати майже все поспіль. Підступ у тому, що цей талант зазвичай зникає, коли починається підлітковий вік, а для Люка цей момент уже був не за горами.

Ґрієр усміхнувся:

— Говоритиму з вами напрямець. Ми пишаємося тим, що навчаємо обдарованих дітей, але такого учня, як Люк, у Бродеріку, щиро кажучи, ніколи не було. Один із наших заслужених викладачів, містер Флінт, якому зараз уже за вісімдесят, узявся прочитати Люку курс з історії Балкан — складна тема, але вона чудово проливає світло на поточну геополітичну ситуацію. Принаймні Флінт так каже. Після першого тижня занять він при­йшов до мене і повідомив, що його досвід роботи з вашим сином схожий на досвід юдейських старців, коли Христос не просто повчав їх, а й докоряв їм, кажучи, що сквернить людину не те, що входить до уст, а те, що виходить.

— Щось я збився з пантелику, — сказав Герб.

— Біллі Флінт теж збився. У тому й річ. — Ґрієр нахилився вперед і продовжив: — Вам ось що треба зрозуміти. Люк за єдиний тиждень осягнув надзвичайно складну програму, розраховану на два семестри аспірантури, і дійшов багатьох висновків, які Флінт намірявся зробити тільки тоді, коли вони належним чином опрацюють усе історичне підґрунтя. І з деякими виснов­ками викладача Люк сперечався, і дуже переконливо, називаючи їх «радше стереотипними думками, аніж оригінальними ідеями». Хоча, як додав Флінт, він робив це дуже ввічливо. Мало не вибачаючись.

— Не знаю, як на це реагувати, — сказав Герб. — Люк небагато розповідає про навчання, бо, каже, ми не зрозуміємо.

— Зрештою, це правда, — погодилась Айлін. — Я, може, колись