Марчін Швьонтковський - Пси господні, Марчін Швьонтковський

– Впевнений, що він вижив. Ніколи в житті не бачив більш зухвалого і рішучого хама, – заспокоїв її Ейве.

Решта подорожі була майже ідилічною. Дорогою до Кельна, куди їх скерував корчмар з заїжджого двору, вони не зустріли нікого, окрім двох купецьких возів і невеликої групи озброєних людей на чолі з молодим фламандським дворянином, яка швидко прямувала на південь. Коли у них спитали, вони повідомили йому, що велика битва вже відбулася, на що аристократ нецензурно вилаявся і наказав своєму почту сповільнити хід, але без зайвих розмов продовжив свій шлях.

Коли під вечір вони прибули до Кельна, виявилося, що ніхто ще нічого не знав про результат битви. Війська відступили в нікуди, а вони, не бажаючи привертати до себе зайвої уваги, не хвалилися своєю участю в останніх подіях. Мандрівники знову зупинилися на нічліг у заїжджому дворі. Катаріні здавалося, що вона спить: після трьох тижнів блукань, харчування в'яленим м'ясом, сну на землі, вбивств, бійок, поту і бруду, вона вже другу ніч спить у теплому ліжку, наситившись гарячою вечерею. За іронією долі, саме цієї ночі у неї почалися місячні, наче її тіло, позбавлене щоденної данини чужої крові, яку воно отримувало останнім часом, зажадало свого.

Вранці вони виїхали з міста досконало означеною дорогою на північ. Виявилося, що кур'єри, дезертири і роззяви прибули до Кельна вночі, і весь ринок гуде про битву. Її оголосили безрезультатною, а жінки біля колодязя сказали, що обидві сторони продалися дияволу, здійснюючи сатанинське чаклунство. Новини поширювалися далі. Говорили, що Густав Адольф відступив на схід до Гессену, а Валленштайн відступив на південь. Все вказувало на те, що на дорозі до Лейдена більше не було армій, які могли б їх перехопити.

Катаріна навіть не помітила, коли вони в'їхали до Нідерландів. Люди, яких вона зустрічала по дорозі, розпитуючи про дорогу і новини, говорили дедалі гіршою німецькою мовою, поки нарешті вона не почала розуміти їх лише з п'ятого на десяте, на відміну від Ейве, який булькотів з ними так вільно і захоплено, як йому коли-небудь вдавалося німецькою. До неї остаточно дійшло, що вони покинули Німеччину, лише тоді, коли з одного з останніх пагорбів Брабанту вона побачила Ніймеген, за яким простяглася пласка, як стіл, нідерландська рівнина.

Коли вони в'їхали в місто, яке лише нещодавно було звільнене від іспанської окупації і в якому кишіло солдатами, Ейве спрямував їх прямо до ратуші. Там, звертаючись до радників голландською мовою і, очевидно, використовуючи свій науковий і політичний вплив, він виклопотав для них екіпаж і невеликий ескорт. Наступного ранку вони виїхали з міста у відкритому чотириколісному фургоні, яким керував селянин, в оточенні чотирьох оранських аркебузирів у світло-помаранчевих і зелених куртках.

Дівчата розглядалися навкруги. Ландшафт був не надто різноманітним – скрізь була пласка місцевість, що створювало набридливе враження, ніби міста, будівлі та люди виринають з-під землі. Хоча більшу частину подорожі вони провели мовчки, в'їзд до Нідерландів, здавалося, зняв з їхніх вуст печатку мовчання – наші мандрівники почали весело розмовляти, коментуючи проїжджаючі повз пейзажі і життєві анекдоти, які Бланшфлер наче висипала з рукава; Ейве навчав дівчат найпростішої голландської лексики. Весняне сонце лагідно пригрівало, а вітер, що дмухав з моря, приносив запах солі, раніше невідомий дівчатам.

В якийсь момент вони побачили дими і далекі вежі праворуч від себе, які Ейве впізнав як Амстердам. Дівчата з цікавістю висунулися з карети, намагаючись розгледіти більше – жодна з них не була навіть у столиці свого герцогства, не кажучи вже про метрополію такої колоніальної імперії, як Республіка Семи Сполучених Провінцій! Однак на